Краків для непосид. День шостий

І знову ранок починається для мене рано. Прокидаюся годині о 5, йду в душ, вмиваюся, повертаюся… І знову засинаю.

Через кілька годин ледве розплющую очі. Що поробиш – втома від постійної спеки і, хоч би що, переїздів електричками і кордонів дає про себе знати. Знову топаю вмиватися і приймати душ, щоб хоч трохи підбадьоритися. Після, намагаючись особливо нікого не будити в кімнаті, починаю збирати речі.

Рушник у Deco Hostel видають під заставу в 10 злотих, тож спускаюся на ресепшн і здаю його, отримую гроші назад. Піднімаюся в номер, одягаю рюкзак і збираюся їхати на вокзал. Як раптом розумію, що після вчорашнього дощу на вулиці цілком може бути холодно! У хостелі є внутрішній двір, куди я спускаюся, щоб перевірити. Чи буде нормально в шортах і футболці.

На вулиці – спекотно навіть, не те що тепло. Ні натяку на нічну зливу. Чудово! Збираюся повертатися в номер, але проходячи повз одне з приміщень чую дзвін приладів. Згадую, що в хостелі є система сніданку, де, заплативши 15 злотих, ви можете їсти скільки влізе. Спускаюся вниз. Усе цілком цивільно. Сніданок справді – типовий, європейський. Мюслі, бекон, сир, масло… Є чай. Але чому б і ні? Не жувати ж бутерброд утридорога в Моллі на вокзалі знову?

Запитую, що потрібно зробити, щоб приєднатися. Виявляється – сплатити гроші на ресепшн, де мені в обмін на кілька монеток видали талон. Спускаюся назад, мию руки і починаю набирати їжу. Система не продумана, тому стовпотворіння жахливе, як у гуртожитку. Насилу набираю собі масла, хліба, сиру і шинки. Прошу чай. Круасан на закуску. Усе це наминаю і наїдаюся досхочу.

Потім трохи повеселив працівників їдальні. Зібрався йти і розумію, що не віддав нікому талон. У метушні ніхто не перевіряв, чи заплатив я за сніданок! Підходжу до дівчаток за барною стійкою і запитую – я маю комусь віддати талон? “Так” відповідає мені одна з них. Я простягаю їй талон про сплату 15 злотих і бачу, що на столі з’явилися фрукти та йогурти. Вирішую взяти із собою баночку йогурту й апельсин. Забираю і йду. Мене, напевно, прийняли за дивака, який заплативши 15 злотих узяв продукти на 1 злотий =)

Від хостелу йду до зупинки, потім із пересадками добираюся до залізничного вокзалу. У мене ще діє куплений учора проїзний на добу, тож можна не переживати. На вокзал прибуваю о 9:40, поїзд вирушає лише об 11:45. Часу ще повно, вирішую бродити по молу. Бреду світ за очі, фоткаю, дивлюся ціни. Заходжу у вбиральню, а потім скупляюся в дорогу йогуртами, батончиками, фруктами і водою. На годиннику 11. На табло з’являється мій IR BUS, зазначений у квитку, але номера платформи, як і раніше, немає. Підходжу до охоронця з квитками і прошу допомогти розібратися… І тут починається епопея…

Тут варто зробити ліричний відступ. Справа в тому. Що залізничні та автобусні перевезення в Польщі пов’язані. І купуючи квиток з пересадками або без. Ви можете натрапити на IR BUS. Це автобусна компанія, що належить залізницям. Вони здійснюють перевезення пасажирів від залізничної станції до іншої, встигаючи до відходу тієї чи іншої електрички (якщо квиток куплено у зв’язці).

Охоронець вирішує допомогти мені. Він розуміє, що це автобус, але чому немає інформації про платформу? Починаються пошуки зниклого автобуса. За пів години автобус шукають 5 охоронців і кілька співробітників вокзалу. Зрештою одна з касирок кудись додзвонюється, і ми з охоронцем дізнаємося – автобус спокійно стоїть собі на 17 платформі, про що немає жодної інформації! Ніде! Ось вам і “точність” європейська. У нас таке собі складно уявити.

Я підбігаю до автобуса вже до самого від’їзду. Встигаю тільки дістати з сумки воду і кинути її в багаж. Добре, що квитки були куплені заздалегідь, інакше мене вже не взяли б. Однак усе добре, що добре закінчується. За дві хвилини автобус вирулює із заднього майданчика залізничного вокзалу і вирушає до Жешува, звідки на мене чекає комфортабельна електричка з WiFi і кондиціонером до Перемишля.

Автобус і справді довіз прямо до входу залізничного вокзалу, де на пероні стояв мій поїзд. Зайнявши зручне місце біля столика, я став коротати час за прослуховуванням музики, серфінгом в Інтернеті через швидкий 3G і спостерігав за вікном типові для цієї країни пейзажі. Трохи напружує спочатку кондиціонер, який посилено працює на зупинках, коли відчиняються двері. Саме в той момент, коли розпалений і спітнілий заходиш у салон. В іншому – одне задоволення їздити такими потягами.

Загуглив по-швидкому схему міського транспорту в Пшемисль. Відстань до готелю не велика, але я хочу встигнути заселитися і піти погуляти містом, тому вирішую їхати автобусом. Мені підходить 2 марка. Її я і чекаю на найближчій зупинці. Їхати тут – дві хвилини і кілька зупинок. Чекати автобус – хвилин 15 на спеці. Але я вирішую чекати. Квитки тут купуються в газетному кіоску біля зупинки, коштують 2,5 злотих.

В автобусі відразу запускаю навігатор і… Він мене вперше підводить! Не ловить супутник і все тут. Я не знаю де виходити і просто навмання виходжу на першій-ліпшій зупинці. Перезавантажую телефон… Інтуїція мене не підвела, я вийшов там, де треба. Трохи поблукавши дворами, знаходжу черговий хостел.

Цього разу в ролі хостелу виступає окрема будівля, яка віддалено нагадує ЖЕК у невеликих містечках. З пофарбованими фарбою стінами, облізлою стелею тощо. Нічого приємного, кажу відразу.

Спроба заселитися в номер починається з новини – я зняв тільки ліжко. Ковдра, простирадло, подушка – все за додаткову плату у 8 злотих. Я запитую де це написано, у відповідь отримую агресивний випад. Як результат – посварилися, помирилися, постіль я отримав безкоштовно. Обидва були на емоціях, що поробиш.

У номер заселився порожній. Заряджати мобільний не став – просто взяв із собою PowerBank. Зателефонував батькам в Україні і, озброївшись фотоапаратом, вирушив гуляти містом.

Місто красиве. А на головній площі чимось нагадало Трускавець. Музика, квіти, фонтани і десятки людей, що гуляють. Людей, які нікуди не поспішають. Прекрасна атмосфера. Цьому місту я присвятив окрему розповідь.

Потім вирішив перекусити. Зайшов у піцерію туристичну і… Втратив 4 години! Я просто в шоці, такого повільного, огидного сервісу і хамського, нахабного персоналу я не бачив давно! Посудіть самі: 40 хвилин я чекав меню, ще 30 – поки приймуть замовлення. Я замовив піцу і гарячий чай. Чай подали через півтори години, а ще через годину – піцу. Я попросив поміняти чай, і офіціант зник із чайником. Більше він не повертався.

І ось коли я розплатився за огидну піцу з холодним чаєм і попросив покликати адміністратора, обидва офіціанти скривили морди в бридкій посмішці й миттєво забули англійську. А потім – польську (гугл перекладач на допомогу). Загалом, адміністратора гади так і не покликали. Я ось сфотографував найнахабнішого офіціанта. Його помічниця – не краща.

Вийшов я з цієї низькосортної забігайлівки в дуже засмучених почуттях. Таке ставлення до клієнта особисто у нас в Україні навряд чи дозволить собі навіть алкоголік у кіоску. Але в нас для цього придумано книги скарг, адміністратори… У Грузії он взагалі книгу відгуків на перше місце виставляють, щоб і пройти повз було соромно!

На виході зустрічаю знову земляків. Молода пара зі Львова гуляє. Впізнаю “своїх” за футболкою з тризубом. Вітаємо одне одного, обмінюємося парою слів і бажаємо удачі. Настрій покращується. Я йду в готель і майже доходжу до мосту, як раптом вирішую повернутися. Я йду на головну площу і сиджу в нічному Перемишлі, спостерігаючи за молоддю, яка гуляє неподалік від закоханих парочок, що гуляють тут же. На душі стає спокійніше…

У хостелі у мене в кімнаті сюрприз – натовп брудних поляків, які явно повертаються з багатоденного походу і не дуже обтяжують себе чистотою свого спорядження. Один із них сильно застуджений.

Ставлю на зарядку телефон і лягаю спати. Завтра зранку я маю їхати назад до України, через вже знайомий кордон і Львів, проте несподівано для себе зроблю забіг із сумками до бункерів закинутої “Лінії Молотова”, про яку намагалися мовчати радянські історики. Але про це – у наступній частині. А поки що – спокійна ніч, незважаючи на грозу за вікном.