Дрогобич – залишки розкоші часів нафтового буму

У двох годинах їзди від Львова розташоване місто Дрогобич. Невелике за моїми мірками місто, воно все-таки є другим за величиною у Львівській області. Воно примітне своєю історією (якій вже понад 900 років), а також і архітектурою, яка залишилася з минулих часів. У перший мій візит Дрогобич викликав у мене лише масу сірих емоцій, а ось вдруге я вдивився в нього і зміг-таки розгледіти неповторний шарм… Пропоную і вам вирушити на коротку екскурсію цим цікавим місцем.

Місто Дрогобич було засноване в далекому 1091 році. Відтоді воно розвивалося собі тихесенько як ярмарковий центр, потім тут відкрили видобуток солі. Нічого особливого в історії міста не відбувалося, якщо не брати до уваги постійний поділ між власниками території. Так було до 19 століття, поки тут не відкрили поклади нафти. За лічені роки місто перетворилося на великий центр видобутку чорного золота, сюди стали з’їжджатися вельми багаті люди… Усе це відобразилося на зовнішньому вигляді Дрогобича.

Першою будівлею, що зустріла мене в місті, був собор Пресвятої Трійці. Це храм, що належить Українській Греко-католицькій церкві. Побудований він був 1690 року, на місці дерев’яної церкви, що знаходилася неподалік і була зведена 1555 року. Спочатку був задуманий як Римо-католицький костел, а прилеглі приміщення, які добудовували пізніше, використовували як монастир для ченців. Однак 1795 року монастир ліквідували, а будівлю і майно націоналізував австрійський імператор Йосиф II.

1808 року українці викупили храм і приміщення під греко-католицьку церкву та школу. У період з 1894 до 1905 року храм оновлювався.

Будівля стоїть на схилі, що можна помітити на фото вище. Дуже гарний вигляд має зовні, а ось усередині побувати поки що не довелося. Зате пройшлися трохи далі, і нашим очам постала міська ратуша (координати: [coordlink]49.3514,23.506363[/coordlink]).

Тут зараз знаходиться керівництво міста. Будівля в нинішньому її вигляді була добудована в 1920-х роках, хоча й трохи видозмінилася: раніше будівлю прикрашали скульптури грифонів, але радянська влада їх знесла. Місце досить цікаве, саме тут проходило прощання з місцевими жителям, добровольцями дуже спірного військового формування Другої світової війни – дивізії “Галичина”. Однак мене особисто привабила вежа ратуші, яка з годинником. Чудово розумів, що звідти відкриється чудовий краєвид на місто, проте як туди потрапити – не мав поняття.

Запитавши в охоронця і в інших співробітників міської адміністрації, яка нині розташовується в цій будівлі, я дізнався, що піднятися туди зараз не можна, тільки у складі екскурсійної групи. Де і коли формуються групи теж незрозуміло. Тобто, офіційної можливості просто прийти і піднятися на пам’ятку у жителів, наскільки я зрозумів, немає. Однак, як ви вже, напевно, зрозуміли з фото, мене все ж пустили.

Із внутрішнього дворика, піднявшись високими, вузькими, гвинтовими сходами, спершу я побачив годинниковий механізм. Цікава штука, проте часу на огляд не було. Ще ривок… І я на вежі. Сильні пориви зимового вітру просто здувають мене з вежі, але відірвати погляд від виду, що відкрився, я не можу. Дух захоплює! Ще хвилини три я клацав затвором нового фотоапарата, намагаючись не зовсім вчасно навчитися фокусуватися, підбирати експозицію та інше… Судячи з фото, у мене це слабо вийшло. Але вражень море! А ось Мілана швидко сховалася назад, всередину вежі, оскільки було зовні ну дуже холодно.

Пішли вуличками далі, інколи звіряючись із GPS, щоб не пропустити цікаві місця. Але тут вони на кожному кроці. Нафтовий бум припав Дрогобичу дуже до речі. За якихось 30-40 років непоказне містечко наповнилося шикарними віллами і будинками, які збереглися і до наших днів. Ось приклад такої будівлі:

Виглядає шикарно, незважаючи на те, що його не торкається рука реставраторів, а перші поверхи варварськи понівечені магазинами. Облицювання дорогою керамічною плиткою і неймовірні форми будівлі вражають уяву (досить подивитися на неї з супутника).

Балкони підпирають, мабуть, самі Атланти.

На вулиці неподалік – дуже сильний пам’ятник репресованим радянськими окупантами людям. Руки, що тримають квіти… Скорботна, заплакана мати, яка вказує на все це… І обличчя, спотворені гримасою болю обличчя людей, що дивляться на вас зі стіни позаду.

На цьому місці, за часів Другої світової війни, після вторгнення нацистських загарбників, яких підтримували воїни Червоної Армії зі Сходу (згідно з пактом Ріббентропа-Молотова), проводили розстріли євреїв, українців та інших мешканців міста, що були не угодні новому режиму. Причому, для особливо запеклих шанувальників совка поспішаю повідомити: пам’ятник поставлений радянською владою в 70-х роках, після Сталінської відлиги Хрущова, за Брежнєва. (Координати: [coordlink]49.352103,23.507309[/coordlink])

Прямуємо до невеликого парку. Повз пливе народ… У всіх свої турботи. Тут багато молоді, здебільшого – дівчат, бо в місті є 3 вищі навчальні заклади, і стільки ж філій інших вишів, у тому числі – педагогічний. Дівчата Дрогобича серйозні і зайняті своїми справами, проте милі.

Чоловіки, старшого віку, грають у шахи у сквері біля пам’ятника Юрія Дрогобича. Тут же гуляють голуби… Утім, я вже давно помічав, що на центральних площах міст Західної України голуби – повноцінні господарі.

А ось і сам Юрій Дрогобич, на честь якого названо місто. Він народився тут, 1450 року. Відомий український філософ, астроном, астролог. Перший український доктор медицини і перший український автор друкованого оповідання. Видатна людина, відома далеко за межами України. Він був ректором Болонського університету (Італія) і професором Краківського університету. Викладаючи в найстаріших вишах Європи, він завоював великий авторитет серед Європейців. Серед його учнів був, наприклад, Микола Коперник.

Стоїть він на тлі Костелу Святого Варфоломія. Позаду, на фото вгорі – дзвіниця. Раніше вона була оборонною вежею (16 століття) з в’їзною брамою. Товщина її стін – 2 метри.

Нині дзвіниця, ще й одна з найстаріших будівель міста, належить римо-католицькому населенню міста, будучи частиною костелу.

Костел, побудований у готичному стилі, а наказ про його будівництво віддав король Владислав Якайло 1392 року. Будівля сильно постраждала від набігів татар, тому її було практично з нуля відновлено 1511 року, який і прийнято вважати роком її сучасної споруди. До речі, ось вам завдання – пошукайте в стінах храму справжню, дерев’яну кулю, яка залишилася з тих давніх часів.

Цікавими є деталі зовнішнього оформлення церкви. Ось, наприклад, портал бічного входу. На ньому видно хрести і два герби – герб Дрогобича і Корони Польської.

Над центральним входом до костелу – розп’яття. А навпроти стіни – пам’ятник Папі Римському, Іоанну Павлу II, відкритий 2007 року.

Взагалі, потрібно зауважити, що в місті дуже багато пам’ятників, причому найрізноманітніших. Неподалік ми побачили парк імені Степана Бандери, і вже не залишалося сумнівів, кому стоїть пам’ятник у самому центрі. Варто зауважити, що навіть тут не всі однаково ставляться до цієї особистості, і на ній чітко було видно сліди фарби, якою хтось облив. Можливо, це був акт вандалізму, можливо – жалюгідна спроба інакомислячих відреагувати на знесення пам’ятника Леніну в центрі Києва.

Ну і звісно ж – пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Найвідоміша постать, яка увійшла в ТОП особистостей, яким по всьому світу поставлено найбільшу кількість пам’ятників. Тут Шевченко представлений молодим

Неподалік – дуже неймовірна будова. Хоральна Синагога. На жаль, фото вийшло огидне, але головне – те, який вона має вигляд. Вона занедбана, але це навіть надає їй якогось особливого шарму.

У повоєнні роки ради влаштували в ній продуктові склади. Після здобуття Україною незалежності будівлю передали громаді юдаїстів. Там підрахували, що на відновлення будівлі знадобиться щонайменше півмільйона доларів США і почали шукати меценатів. Як бачите, поки що все стоїть у тому ж жахливому стані. Однак місце неймовірне, глянути варто! (Координати: [coordlink]49.352064,23.535739[/coordlink]).

Далі йдемо вуличками околиць. Скоро повертатися і йти у зворотний бік, але я все ж продовжую рух у пошуках одного цікавого місця.

Милі мої, це пам’ятка архітектури. Старовинне зерносховище, 1778 року. Було збудовано за наказом австрійського імператора для зберігання зерна на випадок облоги або неврожаю. Стан – огидний. Пам’ятаєте, я згадував про поганий стан деяких пам’яток в Україні? Приміром – останній вітряк Запорізької області? Так от, порівняно з ними тут справжня розруха. Місцева влада, нібито стала реставрувати його, навіть частину даху зробила. А друга провалилася. На цьому реставраційні роботи закінчено. Усі обіцянки зробити тут музей теж канули в Лету. Зате навколо вже ростуть автостоянки, а підібратися дуже складно до будови – бруд і калюжі. (Координати: [coordlink]49.352737,23.515036[/coordlink]).

Але повернемося до більш-менш доглянутих місць міста. Тримаємо шлях назад у центр, а потім – на протилежну околицю міста, до солеварень.

Повз найрізноманітніші будівлі, різні епохи… Містом цікаво гуляти, розглядаючи архітектуру, елементи будівель… Багато де збереглися вивіски та реклама часів Польщі. Подекуди трапляються і сумні вельми місця. Приміром – колишній повітовий суд, де під час радянської окупації розташовувалася в’язниця НКВС.

Напис на дошці: “Перехожий! Зупинись на мить і схили голову. Тут у 1941 році знаходилася в’язниця НКВС. Кров’ю невинних синів і дочок дрогобиччини просякнуті стіни цієї будівлі. Вона жадає справедливості!”.

У цій будівлі зараз розташований один із корпусів місцевого університету. Якщо подивитися праворуч – видно шикарну ікону на бічній стіні храму, що стоїть по сусідству.

Це – монастир святого Петра і Павла. Спереду вид ще більш шикарний. Храм відносно молодий, його будівництво закінчили 1828 року, а 1831-го його було освячено. Нині належить греко-католицькій церкві. Багато служителів і парафіян церкви були жорстоко закатовані до смерті в сусідній будівлі службовцями НКВС. Серед них були і ченці Севериян Бараник, Яким Сіньковський і Віталій Байрак. У 2007 році, під час візиту Іоанна Павла II, їх було проголошено блаженними. Саме вони зображені на мозаїці, яку видно трохи вище.

Як і більшість старовинних міст з неймовірною архітектурою, все зіпсовано великою кількістю жахливої, позбавленої смаку зовнішньої реклами, якою обвішані фасади будівель.

На вуличці, що йде вбік, бачимо театр. Напис гордо свідчить: Львівський обласний театр. Але що тут робить обласний театр, запитаєте ви? Річ у тім, що одразу після анексії західноукраїнських земель СРСР було створено Дрогобицьку область, яка проіснувала 1959 року, коли була включена до складу Львівської. Я думаю, не потрібно підказувати, яке місто було обласним центром Дрогобицької області? Правильно.

Неподалік від Площі Ринок місцева молодь веде листування з владою. Оскільки місцеве самоврядування, найімовірніше, рідко заходить у “Вконтакт”, вони вирішили скористатися іншою стіною.

На жаль, відповідь хтось затер… Мабуть, модератор.

Дорогою зустрічаємо ще будівлі, які нагадують про заможних мешканців Дрогобича.

Будівля нижче – нинішній палац мистецтва. Її описав Бруно Шульц у своїй новелі “Весна” як Вілла Б’янка. Побудована наприкінці 19 століття і належала лікарю – рентгенологу Ротту.

Або, скажімо, як вам будинок віце-бургомістра Файєрштейна? Нині – картинна галерея.

Помітив ще ось такий гарний білосніжний пам’ятник, на тлі якого настійно довго стояли ці дві студентки.

Це – пам’ятник загиблим у безглуздій афганській війні хлопцям. Серед загиблих було 12 жителів Дрогобича, ще 31 дістали поранення.

Непомітно вийшли майже на околицю. Тут дедалі більше покинутих, старих будиночків…

А неподалік – дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста. Первісно була збудована в 16 столітті, проте 1661 року перебудована і втратила первісний вигляд.

Не менш цікавою видається схожа, ще більш старовинна, дерев’яна церква Святого Юра, яку ми побачили здалеку, повертаючись на зупинку від соляних копалень, але вже темніло, тож вирішили залишити її на наступні відвідини.

А ось і солеварні. Місцевості ці давно славляться своїми джерелами солі. Цього разу солеварні я оглянув лише зовні, проте в майбутньому планую відвідати їх і написати репортаж про процес виробництва солі. Він відрізняється від того, який я описував у репортажі із соляних шахт Соледара (Донецька область). Там поклади солі у вигляді пластів, які видобувають шляхом буріння. Тут же – у вигляді підземних вод із високою мінералізацією. Цю рідину з підвищеним вмістом солі (ропа) видобувають на поверхню, а потім із неї випарюють сіль.

Солеварний завод залишається стратегічним підприємством України, та ще й із цікавою історією – це найстаріше, найстаріше, найпостійніше підприємство в Україні (дата заснування в паспорті об’єкта вказана 1250 рік).

На цьому перші туристичні відвідини Дрогобича добігли кінця. Ми вирушили на зупинку, попутно спіймавши в кадр працівників комунальних служб міста, яким не виплачують зарплату вже 3 місяці, і вони страйкують.

На цьому, поки що – все. Якщо є питання або побажання – обов’язково пишіть у коментарях! І вдалих вам подорожей!