Ужгород – це найменший обласний центр України. А ще – один із небагатьох, за яким не здогадатися назву самої області, адже вона – Закарпатська.
У самій Україні про Закарпаття знають, що тут цвітуть сакури. Плутають із західною Україною (читати – Львівська область), з чим місцеві жителі категорично не згодні. Регіон складний і не простий. Але я вирішив поглянути на нього з боку простого мандрівника, а тому під час нашої Празько-Закарпатської мандрівки зупинилися тут на кілька днів.
Про свої враження – у цій статті. Ласкаво просимо під кат!
Берегове вперше я відвідав влітку 2011 року, коли через недосвідченість погодився поїхати на групову екскурсію з Трускавця, де я відпочивав.
Ту поїздку я запам’ятав, в основному, з двох причин: йшов проливний дощ і я зарікся їздити в групові тури.
Приїхавши в місто в другій половині дня, ми були приречені на черговий марш-кидок місцями, де у гіда був договір про “відкат”. Тому я потихеньку злиняв від натовпу і пішов бродити вуличками.
Поїзд Запоріжжя – Київ вирушає з головного залізничного вокзалу, і я завантажуюся в один із плацкартних вагонів. Я вирушаю в чергову поїздку, цього разу – до Республіки Білорусь, на футбольний матч Білорусь – Україна в рамках відбору до ЧЄ-2016.
До Києва прибуваю дуже рано. Хочу трохи скоротати час, тож вирушаю на станцію “Сирець”, де відшукую Сирецький дендропарк і гуляю деякий час ним. Погода стає дедалі кращою, сонце припікає.
Їду в центр, де їмлю в пузатій хаті, а потім, на автобус до Чернігова. Однак роблю неймовірно – дивовижну дурість і помиляюся гілкою. Виходжу на Харківській. До потрібної мені станції дістатися можу автобусом і це ще близько 40 хвилин. Ці 40 хвилин ще зіграють свою роль.
Однією з головних визначних пам’яток Республіки Білорусь однозначно можна назвати Біловезьку пущу. Про неї не з чуток знають не тільки на території країн колишнього СРСР, а й у всьому світі.
Цей первісний ліс, що дивом зберігся до наших днів, площею понад 161 тис. гектарів займає частину територій Польщі та Білорусії. У цій статті я розповім вам про це чудове місце докладніше.
Подорожуючи Західною Україною, ми потрапили в місто Заліщики. Саме воно змогло нас вразити і реально зацікавити цього року.
Тут ми опинилися зовсім випадково, оскільки мені просто захотілося подивитися на знамениту панораму наживо. Що ж це за таке вельми незвичайне місто? Чим воно змогло зачепити і здивувати? І що це, власне, за панорама?
Заліщики – багатоманітне місто. Сьогодні воно маловідоме, хоча в ньому відбувалися досить цікаві та непересічні історичні події. Нинішньою увагою в Україні та закордоном місто завдячує групі фотографів, які першими опублікували світлини унікальної панорами.
У Києві, неподалік від аеропорту Жуляни розташовується місце, в якому однозначно сподобається і хлопчикам, і дівчаткам. Місце, де просто необхідно побувати. Сьогодні я покажу його вам. Це – державний музей авіації.
На сьогодні він є не тільки найкращим авіамузеєм України, а й найбільшим технічним музеєм країни. На площі понад 20 гектарів розташовані десятки експонатів: вертольоти, винищувачі, бомбардувальники, ракетоносці, крилаті ракети, навчальні та пасажирські літаки. Деякі з них становлять цінність як музейний експонат, але й мають цікаву історію.
Підгорецький замок у Львівській області України – один із тих, що змогли дожити до наших днів і не бути остаточно зруйнованим. Він входить до, так званої, “Золотої підкови України” разом з Олеським і Золочівським замками.
Побудований наприкінці 30-х років 17 століття, він пережив безліч історичних колотнеч і дійшов до наших днів практично в первозданному вигляді. Відпочиваючи у Львові, ми, звісно ж, попрямували сюди.
Ще до спорудження Підгорецького замку тут були фортеці, згадувані в літописах 1530 року. 1633 року коронний гетьман Станіслав Конєцпольський купив замок у Підгорецьких і замовив проєкт укріплень і шикарного палацу.
Раніше, коли мене запитували, чим відрізняється турист від мандрівника, я вдавався в довгі пояснення. Але ось нещодавно зрозумів, як пояснити простіше. Скажімо, ви гуляєте містом у пошуках цікавих місць. І тут вас гукає вельми дивний чоловік, який пропонує безплатно піднятися на закриту давним-давно для туристів і відвідувачів вежу (наскільки я розумію, для туристів вона і зовсім ніколи не була доступна). Що зробить турист? Швидше за все піде далі. А ось мандрівник не дозволить собі пройти повз. Бо там, де він – там і дух пригод.
Іноді прекрасне – у нас із вами під носом. Потрібно просто розплющити очі й побачити це.
Коли мені починають розповідати, що на подорожі немає часу або грошей, я намагаюся йти від теми. Хоча ще зовсім недавно кидався в гарячу суперечку, доводячи, що це не потребує надто великих вкладень ні першого, ні другого. Потім зрозумів – це марно.
Але час від часу публікую подібні статті, щоб показати, що можна навіть не виїжджаючи зі своєї області насолодитися природою вдосталь або влаштувати собі маленьку подорож. Так було у випадках із Вільнянським водоспадом, замком Попова, музеєм Фаетон і багатьох інших репортажах.
В один із вихідних днів вирішено було відзначити закінчення практики в університеті. Швидко погортавши карту, я знайшов цікаве місце поблизу. Це був затоплений кар’єр за кілька десятків кілометрів від Запоріжжя. Вирішили, що потрібно брати його штурмом!
Як транспорт було обрано велосипед. Нещодавно я обзавівся знову цим видом транспорту, чим вельми задоволений, незважаючи на те, що вже встиг з нього “політати”. До цього перші маршрути були “обкаточними”, щоб звикнути до нового залізного коня. Далі міста не їздив, переважно це були поїздки на Домаху та острів Хортицю.
Дні нині спекотні. Однак виїхати раніше 10 ранку не вийшло. О пів на десяту зустрілися на домовленому місці, обговорили маршрут, закінчили підготовку і вирушили на зустріч пригодам.
Пригоди нам забезпечив навігатор насамперед. Частина маршруту пролягала через місто, причому не найпараднішу його частину. Раніше я завжди користувався для прокладання велосипедного маршруту Gpsies, а тут раптом вирішив випробувати редактор від Strava. І ось завів він нас в очерети. Натуральні такі очерети. Впевнено кажучи, що це дорога, телефон змусив пробиратися крізь зарості очеретів, через заболочений ґрунт, збираючи всіх кліщів і шипи на колеса велосипедів. Проте дуже скоро ми зрозуміли свою помилку і вийшли на іншу дорогу. Почали шлях крізь приватний сектор і дачні ділянки. Саме тут нам на очі потрапили дерева зі стиглою вишнею та моєю улюбленою шовковицею, які росли на вулиці! Вирішили зібрати трохи, тим паче що вода на той час добігала кінця. Поклали в пакетик кілька жменей ягід і вирушили далі.
Далі навігатор завів нас вдруге в нетрі. Цього разу – в дачні ділянки, звідки було практично неможливо перебратися на інший берег річки Мокра Московка. Вода закінчилася остаточно, а тому у випадкових дачників вирішили дізнатися, де продається вода. Відповідь була не втішною: або повернутися на кілька кілометрів назад і купити її в кіоску на в’їзді, або їхати ще 16 кілометрів уперед без пиття.
А потрібно уточнити. Що температура була в той момент близько 34 градусів. Сонце жарило нещадно і піт стікав рікою. Вода потрібна була постійно. Тому прийняли рішення повернутися, а далі не слухати навігатор і рухатися по трасі. Як виявилося, це було правильне рішення.
У кіоску, до речі, води не було. Довелося обмежитися квасом. Але вже через 100 метрів уздовж траси ми знайшли невеликий магазинчик (тут виявляється кінцева одного з маршрутів міського автобуса). Закупили води, взяли про запас трохи солодощів для вуглеводів і калорій, і натиснули на педалі.
Незабаром зробили привал. Помили ягоди і стали їх наминати. Руки й обличчя були забруднені в шовковиці, ми їли її сидячи на узбіччі дороги… Але таких смачних ягід я ще ніколи не куштував! Розігрався апетит, одним словом.
Далі дорога вже пролягала асфальтом. Нехай і не завжди рівним (що, в принципі, норма для наших країн), але ніякі очерети більше не заважали.
Під віддалені звуки вибухів (це триває розробка на сусідніх кар’єрах) ми натиснули на педалі. Обганяні автомобілями, ми все ж дісталися населеного пункту Наталівка. Тут на нас мав чекати однойменний Наталівський кар’єр, де раніше видобували граніт.
І справді, за сотню кілометрів від траси ми виявили затоплений кар’єр. Підібратися до води можна нормально лише з одного боку. Та й то, все зайнято місцевими. Вирішили піти манівцями і пробралися, прямо з велосипедами, на менш зайнятий пляж. Для цього довелося спуститися з невеликого обриву.
І ви знаєте, який був кайф, коли після довгої дороги, витеклі сімома літрами поту, перемазані… ми залізли в цю неймовірно прозору воду. Тепла вода буквально охопила в обійми, змусивши тремтіти від щастя кожну клітинку тіла. Мозок розумів. Що на нього чекає зворотна дорога (нехай уже й без неіснуючих стежок через очерет) і давав команду тілу максимально розслаблятися і насолоджуватися.
Взагалі, затоплені кар’єри – це місце, де народ із задоволенням проводить час. А потім ще люблять “задерти” кольори у фотошопі й викласти їх із підписом, на кшталт “Ти не повіриш, але це ***”.
Кар’єри створюються штучно. Коли під час видобутку руйнується водотривкий пласт, ґрунтові води іноді затоплюють кар’єр стрімко, навіть буває, що під час вибуху під час видобутку каміння б’є фонтан води, після чого негайно з кар’єру евакуюють робітників і техніку для видобутку тих чи інших копалин. Видобуток ведеться доти, доки ґрунтові води не просочаться в кар’єр.
Вода в них зазвичай дуже чиста і прозора. Однак оманлива їхня краса. Урвища створюють небезпечну глибину і варто бути вельми обережним під час купання.
Але в усьому іншому, це гарне місце для купання через брак альтернатив. Наша альтернатива у вигляді Дніпра настільки забруднена, що й зайвий раз заходити в неї не хочеться.
Трохи скупавшись і зробивши трохи фото (дзеркалку з собою не став тягнути), ми вирушили додому. Їхали вже набагато впевненіше, знайомими місцями.
Уже прибувши додому, я глянув на смартфон. Телефон люб’язно підказав, що я побив власний рекорд і проїхав понад 85 кілометрів за день.
Це був неймовірний день. Фізично він вимотав. Але це була приємна втома і море вражень. Абсолютно безкоштовно. Непоганий відпочинок.
Для більш спокійного відпочинку сюди ходить маршрутка. Це 15 хвилин дороги від задушливого Запоріжжя. І такі, а то й ще прекрасніші місця є поблизу з 99% населених пунктів. Було б бажання їх шукати й відвідувати.
Тирана – це не Париж. Не кожен навіть одразу відповість, що це за держава, не кажучи про те, щоб швидко показати її на карті, це місто. Проте саме Тирана є столицею загадкової Албанії, через яку я проїхав під час своєї подорожі Балканами влітку 2015 року.
Варто одразу сказати, що Тирана не має якихось над-цікавих пам’яток і назвати її обов’язковою для відвідування складно. Це звичайне місто, яких мільйони по всій Землі. Сюди можна їхати лише заради історії. У всьому іншому – слід віддати перевагу таким чудовим містам Албанії, як Шкодар.
Якраз зі Шкодара я і прибув до столиці. Починався дощ, а тому спіймавши таксі, за 5 євро дістався до готелю. За вікном почалася сильна злива з градом, тому я пішов спати. Але незабаром погода нормалізувалася і почалися мої три дні в самому серці Албанії.
We may request cookies to be set on your device. We use cookies to let us know when you visit our websites, how you interact with us, to enrich your user experience, and to customize your relationship with our website.
Click on the different category headings to find out more. You can also change some of your preferences. Note that blocking some types of cookies may impact your experience on our websites and the services we are able to offer.
Essential Website Cookies
These cookies are strictly necessary to provide you with services available through our website and to use some of its features.
Because these cookies are strictly necessary to deliver the website, refusing them will have impact how our site functions. You always can block or delete cookies by changing your browser settings and force blocking all cookies on this website. But this will always prompt you to accept/refuse cookies when revisiting our site.
We fully respect if you want to refuse cookies but to avoid asking you again and again kindly allow us to store a cookie for that. You are free to opt out any time or opt in for other cookies to get a better experience. If you refuse cookies we will remove all set cookies in our domain.
We provide you with a list of stored cookies on your computer in our domain so you can check what we stored. Due to security reasons we are not able to show or modify cookies from other domains. You can check these in your browser security settings.
Other external services
We also use different external services like Google Webfonts, Google Maps, and external Video providers. Since these providers may collect personal data like your IP address we allow you to block them here. Please be aware that this might heavily reduce the functionality and appearance of our site. Changes will take effect once you reload the page.
Google Webfont Settings:
Google Map Settings:
Google reCaptcha Settings:
Vimeo and Youtube video embeds:
Privacy Policy
You can read about our cookies and privacy settings in detail on our Privacy Policy Page.