Краків для невгомонних. Частина перша

Моя поїздка до Кракова почалася з поїздки до Києва. Тому було кілька причин. З одного боку, я хотів пройти кордон на Медики пішки (тоді я ще не уявляв, який це треш), а з іншого – трястися в поїзді 20 годин (Запоріжжя – Львів) я був не готовий. Тож раптом згадав, що ще в листопаді минулого року домовлявся про репортаж із Батурина, Козацької столиці. Тож було вирішено почати свою дорогу через Київ.

Поїзд відходив із Запоріжжя ввечері 13 липня. Не було можливості купити інші квитки, окрім бокового плацкарта. І ось те, чим мене так давно лякали, раптом мені підійшло! Я поміщаюся на бічній верхній полиці плацкарта майже повністю. Грандіозне відкриття для людини з моїм зростом.

Щойно прокинувся і тут же поліз дивитися погоду. Обіцяють дощі, причому якраз на час моєї поїздки в Батурин. Ну що поробиш, не відкладати ж свої плани через такі дрібниці. Не дарма кажуть, у природи не буває поганої погоди!

О 6 ранку прибуваю поїздом до Києва. У мене в кишені – роздруківка розкладу електричок, і найближча до Бахмача (звідки можна дістатися до Батурина автобусом) мала вирушити о 7:40, тож особливо часу в мене не було. Біжу на приміський вокзал, де мене засмучують – немає таких електричок. Потім дівчина в касі дивиться на мій розклад і каже – то це не тут, це з пасажирського вокзалу відправляється. Біжіть купуйте.

На головному як завжди неймовірні черги, тож уже за традицією я сідаю на сумку біля каси та купую квитки укрзалізниці онлайн з телефону. Сплачую карткою і тут-же, вже без черги, друкую куплений проїзний.

В очікуванні поїзда заходжу до кав’ярні, яка мені завжди заміняла зал очікування, і беру чашку чаю. Туди відкрився ще й книжковий магазин, але я зайнятий іншим – переписую інформацію, як дістатися з Бахмача і про зворотний рейс.

Велику сумку я здаю в автоматичну камеру збережена, а собі залишаю лише міський рюкзак із фотоапаратом і водою. Нетбук викладаю з сумки теж. Хочеться їхати без нічого і бути максимально мобільним.

Регіональний електропоїзд через Бахмач досить комфортний. Не “Інтерсіті”, звісно. Але сидіння м’які і мені трапляється місце зі столиком. Шкодую, що не взяв нетбук (можна було б попрацювати в дорозі).

Рюкзак набридає, а точніше важка дзеркалка в ньому. Дедалі більше подумую про купівлю телефону з хорошою камерою для подорожей, а дзеркалку використовувати тільки для конкретних репортажів.

На небі змінно – то хмари, то визирає яскраве сонечко, через що стає то нестерпно спекотно, то навіть прохолодно. Вдалині чується грім.

О пів на одинадцяту поїзд прибуває на станцію Бахмач. Дізнаюся де тут автовокзал в адміністрації вокзалу і прямую в зазначеному напрямку. Йти тут – пара хвилин. Уздовж дороги – піцерія, де поповнюю запаси води. Автовокзал – з іншого боку.

Купую квиток до Батурина, стою чекаю на автобус. У квитку вказано місце і я слабо розумію, що відбувається – на станції люди стовпилися і буквально б’ються. Виявляється, квитків продають значно більше, ніж місць в автобусі. Плюс водій підбирає дорогою лівих людей. Як підсумок – місць не вистачає. Як каже жінка в автобусі – мені пощастило, що приїхав старенький ЛАЗик. Найчастіше це спринтер, у якому ні місць, ні повітря не вистачає.

З дороги телефоную Наталії, директорці комплексу. Вона, на жаль, у відпустці, але пояснює, що потрібно пройти до музею, де мені все пояснять і проведуть екскурсію.

Приїжджаю на місцевий автовокзал. Це просто село. Жодних покажчиків на визначну пам’ятку. Запитую в місцевого мужика з велосипедом як пройти – просить за це “бабки”. Коли йому відмовляю – погрожує викликати міліцію, може, я диверсант (100 км. до кордону, село без значення взагалі… які диверсанти, дядьку?). Наплювавши на марні спроби спілкування з місцевим, іду навмання. Вгадав. Незабаром з’являється вказівник (буквально за спиною хитрого мужика).

Мене вже очікують. Приємний персонал з величезним інтересом розповідають про музеї та весь комплекс. Видно, що вони віддаються справі і люблять свою роботу.

Дорогою між різними об’єктами застає перший дощ. Натягую кофту з капюшоном і перечікую під деревами. І знову репортаж…

Під час зйомки палацу починається справжня злива. Тепла, літня, але я з технікою і на громадському транспорті. Тож перечікую дощ усередині, роблю “селфі” і фотографуюся з екскурсоводами, які залишили про себе тільки найкращі враження!

Вирішую їхати автостопом, бо повертатися на вокзал, чекати на автобус до Бахмача та потяг просто немає настрою. У цьому була моя помилка. Автостоп в Україні ніякий. Дві з половиною години під дощем і на трасі Москва-Київ і все-таки зупиняю машину. Шевроле з молодим водієм довозить мене до метро “Гідропарк”, звідки мені однією лінією їхати до вокзалу (потрібно ж забрати речі з камери схову). Про ціну спочатку не домовилися, потім вирішив нічого не брати з мене. За що не можу не подякувати йому хоч словами в статті.

Біля вокзалу хороших харчевень особливо немає, тому йду в “Дрова”. Тут не особливо смачно, але ще ніколи не було проблем зі шлунком поле їхньої їжі. А це вже добре. Быстро съедаю суп и куриную отбивную.

Ночувати мав у колеги і вже зібрався до нього їхати, як приходить СМС від двоюрідного брата. Він живе в Києві, але часто у відрядженнях. І ось мій візит збігся з цього вільним часом. Тож хапаю сумки і їду до нього.

Душ…. Перше що я роблю – приймаю душ. Це такий кайф, особливо влітку, після важкого дня. Години до 3 ночі сидимо на балконі, п’ємо віскі з колою і просто спілкуємося про життя. Після чого беру таксі і їду ночувати до колеги.

День був насічений, але сповнений позитивних емоцій! А завтра на мене чекають прогулянки Києвом і пізній потяг до Львова, ближче до польського кордону.