Верхня Хортиця. Тут жили меноніти

У Запоріжжі, де я народився і виріс, дуже багато цікавого. І ось одного разу, піддавшись дивному бажанню, я пішов на високоорганізовану екскурсію від місцевого активіста Романа Акбаша по Верхній Хортиці, про яку зараз і розповім. У звіті йтиметься про Запорізький дуб, місця, де жили Меноніти, Партизанську білку та інші цікавинки.

Зустрілися ми з іншими учасниками на кінцевій зупинці 67 маршруту і пішли спершу до Запорізького дуба. Дорога йде повз церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Храм був побудований у жовтні 2004 року. Для нього написані унікальні ікони з використанням техніки інтарсія. Зображення образів складається з 200 видів деревини. Із хрестом висота храму становить 33 метри, що робить його найвищим у Запоріжжі. Нагорі – дзвіниця з 9 дзвонів, найважчий з яких важить 300 кілограмів, а управляється за допомогою електронної системи.

По доріжці, прямо за ним – Запорізький Дуб, який отримав звання “Національне дерево України”. Йому близько 700 років, а його історія сповнена найрізноманітніших легенд: і запорізькі козаки тут писали листа турецькому султану, і війська Богдана Хмельницького збиралися тут перед початком Визвольної війни 1648 року, і нацисти хотіли вивезти дерево до себе в Німеччину. Що з цього правда, а що ні – вже невідомо. Зате достеменно відомо, що дерево, яке 7 століть зростало на цьому місці, у 70-х роках було в розквіті своїх сил і давало 2 рази на рік по 4 центнери жолудів, нині перебуває в жахливому стані й помирає на очах останні 20 років, з часів незалежності України… Символічно…

Ось так ось дерево виглядало у 2013 році. Голі гілки, уражені грибком і паразитами. Кілька маленьких листочків на одній гілці, високі щогли, що підтримують, наче маріонетку, колись величне древо, і крапельниці, через які велетня живлять спеціальними розчинами, щоб зберегти.

Коли ж сюди тільки приїхали меноніти, у перший же день почалася жахлива злива. Самі розумієте, застуда, запалення легенів та інші захворювання на той час лікувалися погано і здебільшого призводили до летальних наслідків, особливо в дітей. Так ось, за розповідями, всіх дітей і речі вдалося заховати під розлогою кроною цього дерева, що врятувало їх.

А поки що йдемо далі, до балки Партизанської. Заодно, поки що, розповім, хто такі меноніти і що вони робили на території сучасного Запоріжжя.

Хто такі меноніти? Це деномінація протестантів. Такі самі, як, наприклад, баптисти або пуритани. Всупереч розхожій думці, це аж ніяк не народ, а просто релігійний рух. Точно так само, як і не вірна назва Німці-меноніти. Рух виник у Нідерландах, і це, скоріше, нащадки вікінгів. Вони прийшли з території Пруссії, і точно сказати, звідки – зараз складно. Були і германці, і поляки, і шведи, і голландці…

Чому ж їх називали німцями-менонітами? Тут можливі кілька варіантів. Що найбільш імовірно – мається на увазі зовсім не німець, як німець, а чужоземець. В Україні тоді будь-якого іноземця називали німцем. От і виходить, чужоземець, релігійний меноніт. Адже перші поселення менонітів якраз оселилися на території сучасної України.

[quote]Німцем називають у нас усякого, хто тільки з чужої землі, хоч будь він французом, або цесарець, або швед – усе німець.

М.В. Гоголь, “Ніч перед Різдвом”

Релігія не дозволяла їм тримати зброю і воювати, що зовсім не подобалося тогочасним правителям Європи, яку роздирали війни та завоювання, та ще й колоніальні війни в Індії, Африці та Новому Світі… Тоді Катерина II придумала, як переманити їх до себе: вона дала їм землю і право спокійно жити, займаючись землеробством, без обов’язкової військової служби…

Отже, прийшли до балки Партизанської. Всупереч поширеній думці, назві та любові організовувати тут реконструкцію визволення Запоріжжя, ніяких партизан у цьому місці не було і бути не могло. Достатньо мати хоч краплю мізків, щоб зрозуміти, скільки хвилин проживуть партизани на абсолютно відкритій місцевості, навколо якої знаходиться чудовий насип, з якого їх можна легко обстрілювати.

Балка неймовірно широка – 3 кілометри. На її схилах своє місце бере річка Хортичанка, притока річки Верхня Хортиця. У цей час вона практично повністю пересихає, а місцеві барани радо завалюють її сміттям, пластиковими пляшками та іншими відходами своєї життєдіяльності, від чого сморід розноситься доволі далеко. Річка Верхня Хортиця мало відома, хоча саме вона дала назву острову Хортиця. Ба більше, саме на цьому місці була точка збору князів перед тим, як вирушити на битву до річки Калки (де, на жаль, зазнали поразки від монгольських військ).

Придоша къ рѣцѣ Днѣпру, ко острову варяжьскому, И пріѣха ту къ нимъ вся земля половецкая, и черьниговцемъ приѣхавшимъ и кияпомъ и смолняномъ, и инѣмь странамъ; а галичане ѵ волынци кийждо со своими князьми, а куряне и трубчане и путивлици и кийждо со своими князьями, придоша коньми, а вы- гонци галпчькыя придоша по Днѣпру и въидоша въ море; бѣ бо людей тысящи, и воидоша въ Днѣпръ, и возведоша порош, и сташа у рѣки Хорътицѣ на броду у протолчи.

Як бачимо, сам острів тоді ще називався Варязьким. Уже набагато пізніше, у Книзі Великого Креслення (1552 – 1600 рр.) острів іменується Хортицею.

Коли сюди заселилися меноніти, яр ще називався Кайдацький. Поруч були побудовані колонії Розенталь і Хортиця.

На початку XX століття тут стали прокладати Другу Єкатеринську залізницю. Прокласти слід було її через яр, де перепади висоти становлять до 80 метрів. Підрядниками виступили меноніти. Вони-то, завдяки своїй працьовитості і виконали грандіозну роботу. Навколо балки було побудовано насип, яким і проклали колію.

Однак під час будівництва зіткнулися з тим, що вода, накопичуючись після дощів і танення снігів, могла почати розмивати насип. Вийшли з положення наступним чином: у точно розрахованих місця побудували п’ять тунелів, які призначені для відведення води.

Про тунелі теж ходять різноманітні легенди: мовляв, їх будували для проїзду танків під час ВВВ. Однак це не так. Призначення тунелів легко побачити під час сезону дощів або навесні, після танення снігів, коли ними фактично неможливо пройти через потоки води.

Однак деякі тунелі дійсно настільки широкі, що ними може проїхати важка бронетехніка. У самій балці знаходяться два озера, призначення яких залишилося незмінним. З нього п’є воду худоба. Іноді сюди приїжджають відпочивати жителі Запоріжжя.

Меноніти дуже динамічно розвивали своє суспільство. Цегляні заводи, фабрики, школи, дитячі садки, лікарні. Усе це активно поширювалося на Верхній Хортиці, проте зазнало кілька сильних ударів, які зруйнували надії. На початку, майже через 100 років після перших поселень менонітів, у Російській Імперії видали указ про військовий обов’язок іноземців, що не поєднувалося з їхніми релігійними поглядами і змусило багатьох емігрувати. По-друге, розбійні напади тероризували місцевих, які відмовлялися тримати в руках зброю, роблячи легкою здобиччю.

Ну і під кінець, сюди прийшла червона чума, влаштувавши переслідування і репресії менонітів через їхні релігійні погляди, а під кінець – розпочавши масові розстріли в 30-х роках. Усе це позначилося на збільшенні еміграції з цих земель.

На цьому знайомство з балкою ми закінчили і вирушили далі, проте я, перед тим, як продовжити розповідь, покажу ще кілька фото. Тут справді красива і незаймана людиною природа, хочеться дивитися і насолоджуватися красою.

Отже, йдемо далі. Йшли дивитися до будівель, які були зведені на Верхній Хортиці менонітами, коли раптом виявили старовинний єврейський цвинтар. Близько 20 надгробків, датовані 1880-1920 роками, більшість із них повалені. Екскурсовод висловив припущення, що вони недоглянуті, бо люди, заспокоєні там, можливо, були відлучені від віри, або ще щось. Адже євреї добре доглядають за подібними похованнями. Однак я знайшов більш реалістичне, на мій погляд, пояснення. Річ у тім, що згідно з Торою, торкатися надгробного каменю не можна, тільки доглядати за ним і мити. Це легко підтверджує те, що пам’ятники, які впали, доглянуті, хоч і продовжують лежати.

У 90-х роках їх розривали чорні копачі в пошуках золота. Плюс до всього, зміни рельєфу (різницю добре видно неозброєним оком, як за останнє століття він став похилим). От і виходить, що євреї доглядають, найімовірніше, за могилами, проте не відновлюють пам’ятники.

Але повернемося до менонітів. Як я говорив, будували вони добротно, розбудовували свої поселення і, в принципі, все було не погано, до приходу радянської влади.

Хочете, подивимося на архітектуру? Ось вам “Замок Вальмана” у стилі югендстиль. Будувався як дитячий садок для дітей менонітів. Унікальний тим, що жодна зі сторін будівлі не повторює інші і є унікальною.

Андреас Вальман – це меноніт промисловець. Саме належні йому заводи були основними промисловими об’єктами Верхньої Хортиці. Катріна, його дружина, будувала цю будівлю, намагаючись зробити щось цікаве для діток. Нині в ній – районне управління освіти, а стан – жахливий. Вона не реставрується, і ще жива лише за рахунок педантичності німців, які будували на славу.

Неподалік інша цікава будівля, 1913 року. Нині вона належить школі №81, а раніше – “Лерер семінарі”, вчительська семінарія, де навчали викладачів для шкіл. Теж у поганому стані, і теж цікава своїм зовнішнім виглядом.

А як вам ще один корпус 81 школи? Так-так, ось цей. Розкішна будівля зі своєю історією. Її призначення при будівництві – школа для дівчаток (“Медхен шуле”). Тут, у 1910 році було засновано першу спільноту охорони природи. За СРСР тут розташовувався витверезник. А тепер – школа.

І його зворотний бік.

Як я вже згадував, меноніти дуже постраждали від радянської окупації. Заводи закрили і відібрали, як і всі підприємства, що існували за Царської Русі та УНР. Мешканців стали переслідувати з релігійних причин, влаштовуючи репресії і розстріли.

Коли почалася війна і сюди прийшли нацисти, німці-меноніти, які мали зовнішній вигляд нордичної раси здебільшого і чудово розмовляли німецькою, заявили, що вони германці. Більшість було вивезено на окуповані Третім Рейхом території, проте після війни, згідно з міжнародним договором, усіх громадян Радянського Союзу відправили назад до СРСР. Ця доля спіткала і безліч менонітів… Що не надто добре позначилося на їхньому майбутньому.

Це стало ідеєю для спорудження в парку Верхньої Хортиці пам’ятника менонітам – жертвам сталінських репресій.

На цьому екскурсія добігла кінця. Вона була неймовірно цікавою, проте я все ж таки рекомендую гуляти самому, благо інформації в Інтернеті маса. Зате не віддається колекціонувати в кадрі фотоапарата голови соратників по екскурсії, як це довелося робити мені.

Ну і як завжди, якщо у вас є поради або зауваження щодо статті – обов’язково пишіть у коментарі, із задоволенням вислухаю!