Соледар. Соляні шахти України

Україна — найбільша за площею країна в Європі. У нас неймовірна історія, дивовижне поєднання гір, озер, річок, морів і степів. Усе це можна вивчати роками, але чомусь незаслужено забувається. Потрібно це виправляти! — вкотре подумав я, коли Альона з клубу КАВА запропонувала мені вирушити з ними в поїздку в місто Соледар, Донецька область. Точніше не в саме місто, а в соляні шахти, що знаходяться в ньому.

Соледар — це маленьке, депресивне шахтарське містечко в Донецькій області. Чисельність населення на 2011 рік становить усього 11,8 тисяч осіб. За площею воно займає 14 км², статус міста отримало 1965 року.

⚠️У зв’язку з війною в Україні місто Соледар і околиці були повністю знищені.⚠️

Якщо зануритися в Історію, то з XVII століття на цьому місці розташовувалося село Брянцівка, жителями якого стали козаки Ізюмського полку й переселенці з північних частин України. Основним промислом місцевих жителів було солеваріння, а вже 1881 року поблизу села заснували рудник. Пізніше, тут же, поруч, знайдуть поклади вогнетривкої глини та кварцитів, їх активно розроблятимуть і донині.

Але повернемося до солі. Спочатку тут просто їздили чумаки (що ще більше розпалило мій інтерес до цього місця, так як по лінії маминого дідуся в нас були чумаки, які возили сіль, щоправда, з Криму), тут же проходив «Чумацький шлях», а в 1880 році виявили поклади солі, які стали розвивати. Уже в 1913 році поруч була побудована залізнична станція Сіль.

У 1926 році селище носить ім’я Карла Лібкнехта, а 1965 року стає містом Карло-Лібкнехтівським. Одразу після здобуття Україною незалежності 1991 року отримує назву Соледар, яку й носить досі.

Тут здійснюється найбільший за обсягами видобуток солі на території європейської частини СНД завдяки українському підприємству Артемсіль, яке за часів СРСР забезпечувало 40 % загальносоюзного видобутку кам’яної солі. Сьогодні сіль цього підприємства продається не тільки в Україні та Росії, а й експортується ще у 21 країну світу: Австрію, Азербайджан, Вірменію, Білорусь, Болгарію, Угорщину, Німеччину, Грузію, Данію, Ізраїль, Казахстан, Латвію, Литву, Молдову, Польщу, Румунію, Сербію, Словаччину, Фінляндію, Чехію, Естонію.

Екскурсія шахтою починається з видачі касок (що б на голову, значить, якщо чогось і звалиться, то не вбило) та інструктажу. Під час інструктажу вас попередять, що з поганим самопочуттям краще не потикатися, за вас відповідальність ніхто не несе й так далі. Важливо в усьому цьому залякуванні й ахінеї не пропустити основну інформацію: під час входу не чіпаємо металевих дверей, вони під високим тиском, і під час спуску ліфтом у шахту не висовуємо жодних частин тіла з кабінки.

Спуск у шахту — заняття ще те. Вас у кліті, що наскрізь продувається, зі швидкістю 4 метри на секунду опустять у шахту на глибину понад 280 метрів і поведуть однією із численних виробок (коридорів) (а їхня сумарна довжина понад 200 км). У цій частині видобуток солі припинено кілька десятків років тому, і з 1993 року він відкритий для туристів. Тут же розташувався спеліосанаторій «Соляна симфонія», який просто-таки необхідний для людей, які страждають на астму, алергіків тощо. Через 80 років було знову відкрито церкву, у якій моляться шахтарі. Це, кажуть, цілий підземний храм (!), але він розташований у діючих шахтах, і туристів туди не кличуть. Зате показують невеликий куточок для молитов. Атмосфера дуже дивовижна, бо тут неймовірно тихо, попри присутність десятків людей. Якось зовсім не так, як у церкві… Складно описати словами.

Усе, що зроблено всередині «туристичної» виробки (маю на увазі скульптури), — із чистої солі, видобутої тут же. Тому можна подуріти, облизуючи статуї та стіни. Я робити цього не став, але люди цим реально захопилися. Нам дістався моторошно забобонний екскурсовод, тому ми цілували статуї 😅

А ось облизувати статуї наважувалися не всі. І звісно ж, милі дами мило прослухали основну інформацію, про яку попереджали одразу: статуя на вході — єдина не із солі. Під кінець екскурсії почув здивовані вигуки — дівчата пробували статую на смак, виявився — гіпс.

Після спуску охоплює неймовірне відчуття. Ви потрапляєте, нібито, у фантастичний бойовик. Усе навколо нереальне. Ви — у товщі кам’яної солі, на глибині вже понад 300 метрів. Спочатку — маленький привал, у прямому сенсі, на стінку. Перепад висот, тиск — потрібно дати прийти до тями судинній системі. Відчуття схоже на приземлення літака.

У шахті цілорічна температура +15 градусів. Це варто враховувати, якщо їдете в спекотну погоду, що б було, що накинути, або взимку, що б можна було легко зняти все зайве. Тягатися з курткою тунелем вам не захочеться.

Видно чітко дивовижну форму стінок і стелі тунелю. Це — сліди, які залишає за собою комбайн УРАЛ 20 КС. Фото цієї махини немає в мене, і в живу я її ніколи не бачив, тому довелося звернутися по допомогу до Інтернету. Дуже швидко знайшлися фото й головне — цікаве відео. На відео видно роботу цього комбайна з прокладання шахти.

Як результат — маємо ось такі ось коридори. Тут сіль уже не білосніжно — біла, як у нових, бо за роки ввібрала в себе бруд. Проте все одно чітко видно шари. Річ у тім, що родовище солі почало зароджуватися 250 мільйонів років тому як результат відкладення солі стародавніх морів та їхнього висихання. Світлі й темні кільця чергуються між собою, нагадуючи кільця на зрубі дерева. Те, що світлі — це часи постійного клімату, а темні — перепади клімату. Ці ж, темні шари і приносять у сіль ті самі темні крупинки, на які через незнання ми говоримо на кухні, що «сіль брудна». Як виявилося, це не так.

Особливо мене вразили візерунки на стелі. Їх можна розглядати, напевно, годинами. Звісно, моєю мильницею складно було зафіксувати всю красу, але я щиро старався. Усі фото робили на мінімальному доступному ISO, щоби позбутися шуму, усереднював зображення… А ось сіру карту я забув клацнути, і як результат — ББ я так і не підібрав нормальний до жодного зі знімків. Сам винен, полінувався або забув.

Як я вже казав, тут влаштовано санаторій. А отже, і зручності мають бути? — запитаєте ви. А як же! Електрика мене не дуже здивувала, а ось чудовий сигнал мобільного оператора (всі 5 паличок!) вразив. Не очікував.

Взагалі, цей музей, санаторій — чудовий приклад того, що за бажання, навіть в Україні, з нашими геніальними керівниками можна робити справу. Усе це — відпрацьовані рудники номер 1, 2 і 3. Вони мали бути занедбаними, але тут організовано музей (який став найпопулярнішим туристичним об’єктом в області під час проведення ЄВРО 2012), санаторій. Потрібно зазначити, що шахти, музей і підприємство Артемсіль досі державне й не приватизоване.

У шахті величезна кількість скульптур із солі. Одна з найвідоміших — це подоба «Пальми Марцелова», символу Донецька. Оригінальна пальма була викувана з рейок наприкінці 19 століття, й 1900 року в Парижі завоювала Гран-прі на виставці міжнародної промисловості. Тепер пальма красується на гербі Донецька, а невідомий скульптор зробив копію із солі. Виглядає вона досить цікаво.

Крім того, є і безліч інших, не менш цікавих фігур, кожна з яких оповита легендою. Приміром, гном, якому потрібно погладити місце, яке вас турбує, і поцілувати його потім у ніс. Тоді хвороба мине. Або ось ці ось два гарних, закоханих лебедя з кристалів солі, які мають офігенний вигляд у композиції, та ще й із підсвічуванням. У переплетення між їхніми шиями потрібно кидати монетку, щоб знайти кохання. Кинув і я одну.

Поблукавши коридорами, ми вирушили в зал 41-БІС. Цей зал, у товщині солі, на дні стародавнього моря розмірами в дев’ятиповерховий будинок! Тільки вдумайтеся в цифри: ширина 14 метрів, висота — 30 метрів і 750 метрів у довжину.

У 2003 році зал потрапив до Книги Рекордів Гіннесса. Тут було здійснено перший підземний політ на повітряній кулі. Тут проводилися унікальні симфонічні концерти під керівництвом найкращих австрійських диригентів (ви тільки уявіть, яка тут акустика!). А ще тут можна пограти у футбол ⚽.

Позаду залу із цього боку — кав’ярня, проектор із фільмами про шахту та лавочки. На лавочки і пропонується кинути речі, зняти взуття (за бажанням, сіль під ногами — +14 градусів) і просто ловити кайф від життя. Грайте у футбол, лижіть стіни, покричіть, відчуваючи відлуння, або просто блукайте, думаючи про сенс буття.

Тут же святкують деякі екстремали Новий Рік, мабуть, тому що в протилежному боці зали були ялинки, сліди від великої ялинки та інші атрибути, які змусили мене так думати.

Ось така ось була екскурсія. Чи варто їхати? Обов’язково! Екскурсія коштує 100 гривень, проводиться щодня, крім понеділків і державних свят. Екскурсії проводяться об 11:00, 13:00 і 15:00.

— — —

Дорогою назад був привал у місті Красноармійськ. Якраз біля собору. Сфотографував.

Що за храм, до речі? Не зміг точно дізнатися. З того, що знайшов — ніби як, виходить, село Новоекономічне, храм Різдва Пресвятої Богородиці, і йому вже понад 100 років. За совєтів у 1937 його сильно зруйнували, перетворивши на склад зерна. Після приходу німців, в 1942 році храм було на початку переобладнано на стайню, але незабаром усе ж таки відкрито для відвідувачів і в ньому поновилися богослужіння. Після повернення комуністів заборонити богослужіння тут так і не вдалося знову. Більш детально про історію цього храму можете прочитати тут. Історія дуже цікава.

А сама споруда неймовірно красива. А тепер дізнаюся, що бачив лише її бічну частину!