Stalag 344 – табір радянських військовополонених солдатів

Здрастуйте, мої милі. Сьогодні буде не дуже барвистий і веселий репортаж, а скоріше навіть навпаки. Я довго його відкладав, але ось, зважився.

У місті Вільнюс, що в Литві, отже, є район – Ново-Вільня. Колись – маленьке містечко, а зараз – віддалений район, околиця міста. Тут багато радянської забудови, він слабо схожий на Європу… Звичайні будинки, кіоски з якоюсь гидотою… Мало хто знає, що на подвір’ях цих будинків ховається монумент радянським військовополоненим, які загинули від рук німців у 42 – 43 роках.

Увага! Читання може не сподобатися вразливим і фанатикам. Прошу врахувати.

Попросіть назвати німецькі концтабори будь-яку сучасну людину? Освенцим, Тімішоара… Ось, мабуть, і весь перелік, який, найімовірніше, не повністю, назвуть вам. А тим часом подібні табори існували сотнями по всій окупованій території, просто вони менше “розпіарені” через меншу кількість євреїв, загиблих і закатованих у ньому.

Про тих, де перебували десятки тисяч військовополонених росіян, воліють мовчати. Радянська влада, боячись впасти в очах інших країн, не називала кількість полонених (а під час війни і зовсім підло відмовляючись від них), після війни цифри нещадно занижували. Навіть тут, на обеліску значиться цифра 4500, хоча литовці стверджують: не менше 10 000.

Та й узагалі, про що можна говорити, якщо Литовський Комісаріат заявляв в офіційних документах цифру мінімум у 3 рази більшу. І це самі німці!

Тут, на цьому місці, ховали жертв концентраційного табору Шталаг 344 Вільня. Він був відкритий у січні 1942 року і проіснував до вересня 1943 року. Але до розмови про табір ми ще повернемося… А поки що трохи про інше.

Про це місце інформації майже немає. Ні в одному путівнику, ні в російськомовних звітах по Вільнюсу. Нічого. Росіяни вважали за краще забути про тих, хто тут покоїться. Кричати “Деды воевали” і бухати 9 травня, вітаючи псевдо-ветеранів, набагато простіше…

Уже після цієї поїздки я побував на меморіалі військовополоненим німцям у Запоріжжі (Україна) і був вражений чистотою і доглянутістю. Але ж у Запоріжжі проживає не більше 700 німців, тоді як національний склад Вільнюса на 14% складається з росіян.

В оточенні високих дерев, що приховують його від сторонніх очей… Навколо – низенька огорожа з фарбою, що облущується, скрипуча хвірточка. Усередині – не стрижена трава з розряду “Яка росте тут – така нехай і буде” упереміш із лопухами… Зарослі доріжки і сміття подекуди.

Виникло відчуття, що з моменту встановлення сюди ніхто не ходив прибирати або стригти траву… і від цього вдвічі важче. Лише парочка квіточок… Чому люди не приходять сюди, щоб вшанувати пам’ять загиблих?

Важко якось стало від цього місця, і від того, в якому воно стані… Швидко збігавши в найближчий кіоск, я купив квітів і приніс… Я не знаю, хто люди, які там лежать. Не знаю про них зовсім нічого, які вони були, чим займалися. Мені без різниці. Вони загинули від нелюдських умов молодими, і ми повинні пам’ятати про це. Пам’ятати, що війна – це погано.

А у війну у нас, як і раніше, грають. Наприклад – в Інтернеті. Коментарі Вконтакте так і рясніють ненавистю до кладовищ німецьких військовополонених, мовляв – вони самі сюди прийшли, їх ніхто не кликав. Я не буду вдаватися в подробиці історії про те, що Радянський Союз теж мало хто куди кликав, але ось ці люди тут до чого? До амбіцій двох вусатих тарганів? Вони йшли вас захищати. Там лежать ті, кому ви постите безглузді статуси “Спасибі дідові за перемогу”.

На цьому я завершив відвідування меморіального комплексу, і вийшовши з іншого боку, повз парочку, що цілується, вирушив у зворотний бік. Але їхати в центр було рано. Я вирушив туди, де все це відбувалося – до самого табору, про що й покажу далі фото. Тож, не відволікайтеся, читайте далі.

Поряд, уздовж дороги, тягнеться довгий старий паркан. Він настільки непоказний, що його легко проїхати. Та й місцеві жителі, мешканці сусідніх будинків не звертають на нього уваги. Іду вздовж нього цілу зупинку, підходжу на КПП. Охоронець дивиться на мене досить підозрілим поглядом: у мене рюкзак за спиною, фотоапарат у руках… Однак нічого не каже…

Охоронець пропустив. Переді мною постає ось така сонячна картина.

Але бачу я її аж ніяк не такою. На мене вже тисне атмосфера. Я знаю, що це. І знаю, що тут було багато років тому.

Перед вами – психіатрична лікарня. А в 40-х роках будівлі цього комплексу використовували як табір Шталаг 344.

Історія цієї лікарні почалася 1903 року, як окружної психіатричної лікарні, найбільшої в Російській Імперії. Вона була обладнана за останнім словом техніки того часу і розраховувалася на 1000 ліжок.

Безпосередньо перед Другою Світовою війною тут стояли польські кінні полки, для них будувалися стайні. А після приходу німців стайні були переобладнані на бараки для військовополонених. Табір назвали “Кошари” якраз тому: у перекладі з польської означає “стайні”.

У цих місцях померли тисячі військовополонених. Хтось від холоду, хтось – від голоду. Хвороби теж косили народ. Шансів на порятунок у них було небагато: Сталіну були не потрібні ті, хто потрапив у полон.

Ховали їх неподалік, метрів за 200 звідси… Приблизно на тому самому місці, де стоїть меморіал.

Подекуди будівлі змальовані молоддю. Однак, якщо заплющити на це очі, то можна на хвилинку навіть забути, що зараз 2013 рік… Здається, ось-ось почуєш гавкіт собак, скрип солдатських черевиків по снігу, окрик вартового…

Місце пригнічує саме по собі, адже це психіатрична лікарня з більш ніж столітньою історією. А вже якщо знати про жахи, які тут творилися під час війни, то мороз по шкірі пробирає.

Ця стаття, разом із попередньою, про меморіал німецьким полоненим у Запоріжжі, мають, напевно, напоумити когось… Зокрема, тих, хто розводить світові війни в Інтернеті…

По обидва боки були люди. Такі, як і ми…

Ось і все. На цьому статтю закінчено. Далі я вирушив до музею грошей, проте наступного дня зробив вилазку у ще жахливіше місце – колишню в’язницю КДБ. Обов’язково напишу про це, хоча уявляю, скільки люті й ненависті вона викличе у всіх шанувальників СРСР. Ну да ладно.

Координати меморіалу: [coordlink]54.683849,25.42424[/coordlink]

Щастя вам, здоров’я, і щоб така історія ніколи не повторювалася!