Улцинь – центр работоргівлі та притулок піратів

Місто Улцинь нині належить Чорногорії і знаходиться буквально на кордоні з Албанією. Усе це позначилося на його населенні та його поведінці. Але про все – по порядку.

Я приїхав у місто буквально на день, транзитом із Бар (Чорногорія) до Шкодера (Албанія).

Розташовується містечко на узбережжі Адріатичного моря і веде свою історію з V століття до н. е. Свого часу мало назви Колхініум, Олциніум, Дульсіньо і Улгун. Більшу частину він перебував під впливом Римської імперії та Візантії.

Якраз з моменту входження до складу Візантії і до середніх віків Улцинь був відомий як “піратське гніздо” і “столиця работоргівлі” на берегах Адріатичного моря.

Досі безліч шукачів пригод приїжджають на береги і намагаються знайти скарби піратів.

1183 року Улцинь був завойований Сербією, він став процвітати як одне з найбільш значущих міст Адріатики. Тут знаходився монетний двір.

1423 року Улцинь захопила Венеціанська республіка. Під час воєн із турками тут знайшли притулок безліч християн.

Приблизно в цей час, унаслідок работоргівлі та корабельних аварій з’явилися перші чорношкірі раби. Вони асимілювалися, заснували африканську громаду, яка існує досі.

Османська імперія завоювала місто 1571 року. Відтоді це – просто зосередження мусульман. У 1880 році місто увійшло до складу Чорногорії. Проте нічого особливо не змінилося. Коли я вперше вийшов вночі прогулятися містом – був шокований. Стільки мусульман та арабів я не бачив навіть потім в Албанії.

Центр сучасного міста – відверто жахливий. Архітектура не вдає із себе нічого цікавого, а засмічений так, що стоїть сморід. Всюди, навіть у магазинах – полчища мух. Саме це спочатку лякало мене, навіваючи думку “А що ж буде в самій Албанії”.

Інтерес представляє, звичайно ж, старе місто – фортеця, яка збереглася до наших днів. Особливо розкішно вона виглядає в сутінках! А яке задоволення блукати її вуличками, які особисто у мене чомусь асоціюються з п’єсою “Ромео і Джульєтта”.

Що не дуже сподобалося – старе місто перетворюється на туристичний атракціон. На кожному кроці – кафе та ресторани. Крім того, тут живуть люди. Тож це цілковита протилежність занедбаним пам’яткам в Україні чи Росії, проте протилежність із розряду “з однієї крайності в іншу”.

Але, варто визнати, напевно, дуже романтично можна повечеряти ось у такому місці, на двох, під шум прибою, у найдавнішій фортеці, при свічках…

З одного зі боків Старого міста розташована бухта, на яку відкривається розкішний вид на заході сонця.

Вдень же неможливо пройти повз пляжі. І я маю на увазі не той огидний міський пляж, що нагадує міський безкоштовний пляж у Ялті 2011 року, а той, про який багато хто й не підозрює. Понад 17 кілометрів розкішних піщаних пляжів, що велика рідкість для Чорногорії.

Дійти до них можна через місця, які пробудили у мене спогади про південний берег Криму. Варто сказати, що це – чудова альтернатива за теперішніх часів для українців, поряд із Грузією та Азербайджаном, шкода тільки дорогі авіаперельоти з України. Зате сервіс – на голову вищий за кримський.

Але скелі, запах хвої, дороги, переплетені корінням… І неймовірної синяви вода. Це все – Чорногорія.