Кладовище німецьких військовополонених у Запоріжжі

Історію пишуть переможці, але тільки дурні переможці не шанують пам’ять своїх ворогів. Це відомо всім, але чомусь саме в Росії та Україні найчастіше можна почути образи німців, знущання з них і гучні заяви, що “ми ж вас у 1945 перемогли”. Хоча, якщо поглянути на рівень розвитку країн і розумового розвитку деяких категорій громадян цих країн, стає не зовсім зрозуміло, хто ж кого переміг?

Але не будемо про це. Повернемося до ворогів. Як розумна людина, я завжди розумів, що тоді, під час війни, по той бік барикад були такі самі люди. Такі ж хлопці, яких через шкільні парти відправили на фронт, щоб потішити амбіції Гітлера. Тому я вирушив на цвинтар німецьких військовополонених, який знаходиться в Запоріжжі. Це не люди, вбиті в чесному бою, це ті, кого по-звірячому замучили вже по закінченню війни, багато хто з яких своїми руками відбудовували квартали нинішнього міста.

Напевно, я б не писав про це, якби не моє бажання показати різницю між братською могилою військовополонених у Запоріжжі, що є цілковито ворожою територією, і де німців – близько 760 осіб населення, та подібним меморіалом радянським військовополоненим у Вільнюсі, де нині проживає майже 14% росіян від загального складу населення.

Офіційна цифра, яка фігурує в документах, – це понад 6 000 осіб похованих. Неофіційна заявляє цифру в рази більшу. Та й не важливо, один чи тисячі. Це були люди…

Час від часу на цьому цвинтарі проводиться поховання останків інших військовополонених з Німеччини, Японії, які назавжди залишилися на ворожій землі. Так, кілька років тому пошуковці виявили останки 297 німецьких військовополонених біля кінотеатру “Космос”.

Кладовище розташоване в одному з найбрудніших і найпромисловіших районів міста. Навколо – звалище, різні склади. На нечисленних форумах, де порушували тему цього місця, особливі розумники навіть заявили, що тільки “там їм і місце”, забувши зазначити, що цвинтар добре доглянутий, і контраст між срачем, який вони влаштували навколо, і місцем поховання вельми разючий. Цим займається громадська організація “Фольксбунд” із Німеччини, не даючи зникнути пам’яті своїх дідів і батьків. На моїх фото – осінь, і лише листя не дає роздивитися доглянуту травичку. Влітку все взагалі ідеально.

Подібні цвинтарі будують по всіх місцях, де гинули німецькі військовополонені та солдати – від Європи до Північної Африки (на сьогодні – понад 827 кладовищ у 45 країнах). Організація існує за пожертви, тому гроші не витрачають на вітер, непотрібні монолітні пам’ятники розміром зі слона не ставлять. Зате є акуратний цвинтар із хрестами. Хрести розташовані не хаотично, як може здатися. Під кожною групою хрестів – підпоховання (від 300 і більше осіб).

До речі, організація аж ніяк не молода. Вона була створена ще після Першої світової війни, 16 грудня 1919 року. У 1933 році керівники Народного союзу приєдналися до ідеології націонал-соціалізму, за що отримали матеріальну підтримку, а облаштування цвинтарів періоду Другої світової війни взяла на себе похоронна Служба вермахту. У 1954 році уряд ФРН доручив “Фольксбунд” пошук і догляд за похованнями німецьких солдатів за межами Німеччини.

Робота організації надзвичайно непроста. Адже безліч кладовищ зруйновано або забудовано. Приміром, у Запоріжжі їх було понад 5, але до часів здобуття Україною Незалежності залишилося лише одне.
Цвинтар і братська могила німецьких військовополонених у Запоріжжі, куди переносили останки всіх знайдених солдатів на території міста, були побудовані в жовтні 2001 року, коли міська рада виділила під цю справу акр землі.

Тільки за офіційними даними, у полон до радянських військ потрапило близько 3,15 мільйонів німецьких солдатів, більшість – після німецької капітуляції. Приблизно кожен третій помер у полоні від жахливих умов (іст. – “Записи Генріха Ейхенберга 1947/48 рр. про становище з постачанням німецьких військовополонених“). Це при тому, що на війні всього загинуло 9 мільйонів солдатів і 8 мільйонів мирного населення було вбито. Хоча, казати, що це був пі*дець не доводиться, адже голод і мороз сягнули і простого радянського народу, який трохи відрізнявся від офіцерів, які жирували, святкуючи перемогу і вивезені цінності з Німеччини (” Взимку 1946/47 рр. у сільській місцевості майже шість місяців не було хліба, люди харчувалися картоплею і капустою. Люди падали на вулиці від голоду, і одна російська жінка-лікар розповідала, що смертність серед дітей і літніх людей надмірно зросла. “)

Велика частина – це жертви табору номер 100. Розташовувався він на 9-му селищі, а його начальником був такий собі Петрушин, комісаром – Маслик. Вони, зокрема, відповідальні за масові смерті військовополонених. Організований він був у 1943 році. Тут були німці, японці, румуни, угорці… Разом – понад 16 тисяч осіб. Їх використовували для відновлення житлових кварталів та індустріальних комплексів Запоріжжя.

Крім того, у цих місцях позначилися табори № 414 (Запоріжжя) і № 424 (Мелітополь). Саме в’язні цих таборів НКВС будували трасу Москва – Харків – Сімферополь.

У 1947 році відбулася 4-а рада міністрів закордонних справ Великої Британії, Франції, СРСР і США, де було ухвалено рішення про репатріацію всіх військовополонених до кінця 1948 року, які перебували на території цих держав. Однак, радянська влада не виконала взятих на себе зобов’язань. Останні військовополонені залишали СРСР після 1956 року.

Табори в Запоріжжі було розформовано в січні 1950 року, коли всі німецькі та японські військовослужбовці, які перебували на території обласних таборів, були або репортовані, або померли. А можливо і розстріляні. Непоодинокими були випадки розстрілу військовополонених, хоча з цим намагалися боротися (іст. “Наказ начальника штабу 6-го стрілецького корпусу Червоної Армії командирам дивізій і корпусів від липня/серпня 1941 р. про поводження з німецькими військовополоненими»).

Точні дані щодо імен, кількості загиблих полонених отримати не вдалося, оскільки замітаючи сліди своїх жахливих злочинів, радянські командири вивезли документи в архіви МВС СРСР.

Жахливо це. Жахлива атмосфера. Хлопці, на яких удома чекали діти, батьки, дружини… Деяким тільки виповнилося 18. За що? Для чого? Війна – жахлива річ, і про це варто пам’ятати!

Крім того, потрібно не забувати ще й про те, що бували в цих краях тисячі військовополонених і українців, білорусів, поляків. Здебільшого – після вторгнення РСЧА в Польщу за договором із нацистською Німеччиною. Їх використовували для важкої фізичної праці, так само морили голодом і морозами. Комунізм – не менш страшна річ.

Ми повинні вчитися на власній історії!

[coordlink]Координаты этого места[/coordlink] – 47.838013,35.249868.