Поїздка в Білорусь на футбол

Поїзд Запоріжжя – Київ вирушає з головного залізничного вокзалу, і я завантажуюся в один із плацкартних вагонів. Я вирушаю в чергову поїздку, цього разу – до Республіки Білорусь, на футбольний матч Білорусь – Україна в рамках відбору до ЧЄ-2016.

До Києва прибуваю дуже рано. Хочу трохи скоротати час, тож вирушаю на станцію “Сирець”, де відшукую Сирецький дендропарк і гуляю деякий час ним. Погода стає дедалі кращою, сонце припікає.

Їду в центр, де їмлю в пузатій хаті, а потім, на автобус до Чернігова. Однак роблю неймовірно – дивовижну дурість і помиляюся гілкою. Виходжу на Харківській. До потрібної мені станції дістатися можу автобусом і це ще близько 40 хвилин. Ці 40 хвилин ще зіграють свою роль.

Поки приїжджаю до Чернігова, звідки до кордону з Білоруссю рукою подати, у новинній стрічці з’являються повідомлення, що прикордонні служби не пропускають частину фанатів з України. Подумки готуюся до того, що мене завернуть на кордоні і я повернуся гуляти Черніговом, однак усе-таки купую квиток на автобус до Гомеля.

До кордону приїжджаємо вночі. Усіх виводять з автобуса і починають просвічувати речі. Мене висмикують із черги:

– Куди ми їдемо?

– Футбол.

– Фанат?

– Ні, просто вболівальник.

У сумці в мене нічого забороненого. Знаходять прапор України і довго його розглядають, щоб не було жодних написів. Після цього відпускають і я повертаюся в автобус. Ще двоє хлопців підсаджуються до нас дорогою: їх затримали на кордоні, одного розвернули, двох пропустили.

У Гомель приїжджаємо із запізненням. На найближчий поїзд квитків уже немає, а наступний – аж о 5-й ранку. Їхати до Мінська. Робити нічого, купую квиток на ранок і готуюся всю ніч провести на вокзалі.

Вночі на станції моторошно холодно. Нічого їстівного купити неможливо – тільки підозрілого вигляду бутерброди на кшталт літакових і котлета, яку явно смажили кілька діб поспіль не припиняючи. Тому доводиться перебиватися сухомяткою.

Увагу білоруської міліції привертаю значно більше, ніж минулого разу, коли нешкідливо – неголеним сидів тут на величезному рюкзаку. Нині я підстрижений, гладко поголений і маю лише одну сумку. Проте увага пильна. Кілька разів підходять і питають куди я їду. Показую квитка: на футбол. Відстають.

В очікуванні поїзда знайомлюся ще з хлопцями, які їдуть на цей же матч. Вони – справжні фани. Вони їздять на кожен виїзд і не пропускають жодної гри. Ось і тоді вони обговорювали поїздку на матч з Македонією в КЮРМ, а тому я їх трохи проконсультував у питанні купівлі дешевих квитків.

До ранку я втомлений завалююся в поїзд і мене буквально вирубує.

Незабаром ми приїжджаємо на вокзал у Мінськ. Пасажири збуджено визирають у вікна, хтось шепоче: “Напевно, щось сталося”. Незабаром мені стає зрозуміла причина їхнього здивування – нас уже зустрічають.

Потяг із Києва. Тому до нього особлива увага.

Вокзал заповнений правоохоронцями. Тут купа міліції, ОМОНу та молодиків у цивільному, які знімають на відеокамеру крупним планом усіх, хто виходить із вагонів.

Виходжу з поїзда і буквально натикаюся на співробітника КДБ у цивільному. Помахавши йому в камеру, вирушаю на вокзал. Попереду ще пів дня, які потрібно провести з користю: поїсти, прогулятися, познімати.

Щоб не носити з собою речі, вирішую здати їх у камеру схову. У Білорусі це не дорого, хоча я і не зміг відшукати автоматичну камеру. Довелося скористатися ручною.

А оскільки на вулиці виглянуло сонечко, хоч і не минув вітер, попередньо переодягнувся в спортивне. Віддавши речі, прямую до виходу.

Насамперед забіг у бістро, де взяв собі гречану кашу з котлетою і чай. Скажу чесно, було не дуже смачно. Я не звик до такої сухої каші, в яку, судячи з усього, навіть масло вершкове пошкодували додати.

Закупивши в найближчому магазинчику на майбутнє йогурт і булочку, пішов світ за очі. А дивилися вони, абсолютно випадково, у бік парку.

Я взагалі люблю парки, особливо восени. Красиві, стрункі дерева і золоте листя під ногами. Якось одразу забуваєш про холод і спостерігаєш за білками та пташками.

До речі, пташки тут живуть ось у таких різноманітних шпаківнях. Мабуть, проходив якийсь конкурс серед компаній, чи що. Не знаю, але не погана реклама за лічені копійки. Це набагато корисніше, ніж знищувати зовнішній вигляд міста огидною і строкатою рекламою на щитах і скролах.

Взагалі, я вже давно помітив, що за архітектурою міста в Республіці Білорусь стежать. На зовнішніх фасадах будівель не красуються мільйони кондиціонерів і супутникових тарілок. Так само заборонені вивіски, які не вписуються в загальний ансамбль. Все це дуже добре позначається на зовнішньому вигляді міст.

Парк невеликий, але вельми затишний. Він налаштовував на філософські думки, але часу на них уже не вистачало. Невдовзі будильник на телефоні сповістив, що час збиратися і їхати на вокзал. А все тому, що потрібно придбати квитки.

З квитками все було ще цікавіше. Я приїхав до вокзальних кас і купив квиток із Борисова (де розташований футбольний стадіон Борисов – арена) до Бреста на нічний потяг, і лише за кілька хвилин усвідомив, що я купив не на ту дату. Плутанина вийшла через нічний поїзд і різницю в часі. Відправився здавати квиток і купувати новий. За все це мені довелося заплатити всього 8 000 білоруських рублів (старих), що становило сущі копійки, особливо порівняно з поверненням квитків в Україні.

А ось квитка на електричку потрібно було придбати вже на іншому вокзалі, приміському. Для цього я став спускатися в метро з речами, де швидко був зупинений співробітником міліції. Як потім я дізнався – у них це взагалі регулярна практика після жахливого теракту в Мінську, перевіряти всіх із сумками і рюкзаками.

Мене ввічливо провели вбік і попросили показати вміст сумок. Оскільки приховувати мені було нічого, дуже швидко співробітник правоохоронних органів побажав мені удачі, і я попрямував далі.

Прибуваючи на приміський вокзал і купивши квиток, я дочекався своєї електрички. А завантажившись у вагон, побачив хлопців, з якими бачився на вокзалі в Гомелі. З ними ми й розговорилися, бо вони знали, де потрібно виходити і як іти на стадіон, а я – ні.

Доїхавши до містечка Борисов, я вже в голові прикидав, куди вирушити, де поїсти і що подивитися, оскільки до матчу був ще час. Але, варто було вийти з поїзда, як до нас попрямували міліціонери.

Уже за кілька хвилин ми перебували в приміщенні міліції на залізничній станції, де нас попросили показати всі свої речі. Перерили сумки і стали відправляти нас в автобус, де збирали всіх фанатів. На транспорті, під наглядом міліції нас і мали відправити вже до стадіону, однак оскільки в нас не було знайдено жодних заборонених предметів, у розшуку ми не перебували в їхніх базах, а я взагалі не мав жодного стосунку до фанатського руху, кількох людей відпустили під чесне слово.

Це було на руку, бо дозволило закупитися ще перекусами і водою. Більше робити було нічого.

А Інтернеті я знайшов інформацію про якийсь замок чи палац, проте так і не зміг знайти до нього проходу. Просто приїхав туди маршруткою, погуляв подвір’ями, сфотографував храм і вирушив назад. Хоча, в принципі, там і дивитися особливо було на що. Залишився тільки шматок однієї стіни.

Під час цієї поїздки я практично не збирав інформацію про визначні пам’ятки, а тому пропустив красивий Воскресенський собор…

Від вокзалу, маршруткою зі ще кількома вболівальниками, ми поїхали вже безпосередньо до нового стадіону, на якому грають домашні матчі БАТЕ і який приймав відбіркове змагання між збірними Білорусії та України з футболу.

Біля стадіону вже на всю йшла підготовка. Уряд республіки вирішив будь-що-будь уникнути будь-яких провокацій. Стільки водометів, автозаків і співробітників ОМОНу на один квадратний метр не знав, напевно, жоден мітинг.

На вході знову відбулася перевірка. Цього разу перевіряли бійці ОМОНу, а не співробітники поліції. І вони поводилися набагато гірше і нахабніше. Наприклад, вирішили додивитися навіть вміст мого гаманця!

А ось сам матч пройшов без провокацій, якщо не брати до уваги виконання фанатських пісень, не зовсім дружніх до громадян Россі та їхнього Президента. Однак ті, хто “заряджав” ці кричалки, до початку другого тайму вже зникли. Як потім виявилося, їх швидко і непомітно затримали і навіть встигли відвезти до суду.

Загалом на матчі та після нього було затримано кілька десятків громадян України. Офіційним ЗМІ Білорусі розповіли, нібито вони влаштовували бійки і заворушення, однак це було неправдою. Відео цих самих заворушень теж відсутні.

Матч закінчився перемогою України з рахунком 0:2, причому білоруська команда відзначилася автоголом у власні ворота.

Для того, щоб фанати не розбрідалися нічним містом, організували рух автобусів до вокзалу, куди і попрямувала більша частина вболівальників. Багато хто поїхав одразу, а я і ще з десяток уболівальників залишилися чекати на потяг на Брест, який йшов пізно вночі.

Цей вокзал виявився дуже маленьким і робити було рішуче нічого. Навіть перекусити ніде взяти. А холод узяв своє і на ранок у мене розболілося горло.

Але поїзд я не проспав і вранці прибув до Бреста, де нас знову чекали. Фанатів зустрічали з поїзда, відбирали паспорти і відправляли на електричці в Україну. Паспорти віз один зі співробітників ОМОНу і передав уже на кордоні. Мабуть боялися, що ми просто будемо зістрибувати в лісі і там влаштовувати фанатські заворушення.

Побачивши, як переді мною пропустили білоруса, я вирішив схитрувати. Приклавши телефон до вуха, пішов просто на стрій міліції, попутно кажучи неіснуючому співрозмовнику: “Так, так, мам. Щойно додому приїхав”. Трохи здивувавшись від нахабства і переглянувшись, вони розступилися, і я пройшов на вокзал.

Спочатку я думав ще деньок погуляти Брестом, проте через застуду вирішив змінити плани і одразу поїхати в Україну. Там на мене чекала тепла вечеря у знайомої у Львові і наступний матч, Україна – КЮР Македонія.

Ось і вийшло, що я їхав тією самою електричкою, що везли й інших фанатів. Тільки в іншому вагоні і з паспортом у руках.

Взагалі, скажу чесно, що робота міліції була показовою. З одного боку – вони зробили все, щоб уникнути непорозумінь. Приміром, у містах ще тиждень тому заборонили продавати піротехніку. На в’їзді всіх перевіряли і найбільш несамовитих просто не пустили в країну. А потім ретельно супроводжували всіх. При цьому ніхто не ущемляв нікого і претензій до них немає.

Більше скажу. Коли після огляду речей у сумки мені їх складали акуратніше, ніж я їх туди закидав, було навіть соромно.

Мені здається, правоохоронним органам інших країн варто повчитися у своїх колег із Республіки Білорусь охороняти порядок на подібних заходах.

Хтось каже, що це жорстко – не пускати людей на футбол деяких, оглядати всіх. А я вважаю, що це набагато краще, ніж допустити сутички на трибунах, які потім закінчуються застосуванням сили.

Ось такою була поїздка в Білорусь на футбол.