Легенди хранителя вежі та стародавнє вірменське кладовище в Кам’янець-Подільському

Раніше, коли мене запитували, чим відрізняється турист від мандрівника, я вдавався в довгі пояснення. Але ось нещодавно зрозумів, як пояснити простіше. Скажімо, ви гуляєте містом у пошуках цікавих місць. І тут вас гукає вельми дивний чоловік, який пропонує безплатно піднятися на закриту давним-давно для туристів і відвідувачів вежу (наскільки я розумію, для туристів вона і зовсім ніколи не була доступна). Що зробить турист? Швидше за все піде далі. А ось мандрівник не дозволить собі пройти повз. Бо там, де він – там і дух пригод.

Приблизно така ситуація сталася і з нами, коли, гуляючи ввечері неймовірними вуличками старого міста в Кам’янець-Подільському, ми підійшли до залишків вірменського цвинтаря. Зробивши кілька знімків воріт і вежі, яка здалася нам цікавою, ми розвернулися було назад. Але нас гукнув чоловік, який і запитав, чи не хочемо ми піднятися на верх дзвіниці. Секунду похитнувшись, ми погодилися. Ризикнувши, ми дізналися безліч легенд, цікавої інформації про це місце. Ми також отримали море вражень, якими й хочемо поділитися в цій статті.

Отже, що ж це за місце. У місті Кам’янець-Подільський у ХV столітті була побудована вірменська церква. Спочатку це була Вірменська апостольська церква, а потім вірмено-католицька. Тривалий час, з 1767 до 1920 року, тут перебувала шанована і католиками, і православними ікона Вірменської Богородиці, за що місце часто іменували церквою Святої Богоматері.

1602 року пожежа, що сталася в Кам’янці, поглинула майже все місто. Дісталося і церкві. Її відновлення зайняло деякий час і майже всі роботи, як і саме будівництво, проводилося на пожертви вірменської громади, яка в цих місцях була однією з найчисленніших.

На місці храму нині побудована невелика православна церква, теж Святого Миколая. Стіни подекуди вціліли, як і комора. Видно місце колишнього цвинтаря. І біля нього, трохи віддалік від храму, розташувалася дзвіниця. Це – одна з уцілілих частин історичної споруди.

Навколо церкви була в цей же час була побудована висока кам’яна огорожа, що виконувала ще й оборонну функцію. Саме вона спочатку привернула нашу увагу.

Частина огорожі примикає до дзвіниці. Збереглися невеликі сходи на ній, які вели, очевидно, на дах галереї.

Почали огляд території саме з цих сходів. Піднялися її залишками. На них можна було помітити висічені в камені літери.

– Читати вмієте? – запитав наш провідник

– Так, мабуть, так, – здивовано відповіли ми.

– Ну тоді ось, читайте – сказав він нам і вказав на найпершу сходинку. Ми самовпевнено взялися розглядати плиту. Однак через кілька хвилин крутіння головами зрозуміли, що прочитати не вдається.

– І що тут написано? – поставили ми своє запитання

– А х***н його знає. Ніхто не знає. Це давньовірменська. Викликали фахівців і ті не змогли розшифрувати. Ходімо далі – махнув нам рукою незнайомець.

Річ у тім, що згідно з вірменським віруванням, душа померлого потрапляє в рай лише після того, як його ім’я стирається на могильній плиті. Чим більше стирається плита – тим більше йому гріхів буде відпущено. А тому під час будівництва, особливо для сходів, часто використовували такі плити або їхні фрагменти. Причому, не тільки тут. Приміром, на подвір’ї вірменської церкви у Львові з них вимощена дорога.

На вершині, куди можна було ще піднятися зруйнованими сходами, лежить надгробна плита. Звук від неї – ніби в ній арматура. А на самій плиті викарбувані хачкар і візерунки.

Хачкар – це вид вірменських архітектурних пам’яток і святинь, який представляє собою кам’яну стелу з різьбленим зображенням хреста. Кожен хачкар має свій, неповторний візерунок.

Потім ми увійшли у вежу – дзвіницю. Всередині мало хто буває. Іноді на першому поверсі проводять церковну службу. Далі вхід закритий звичайним відвідувачам. Навіть знімків зсередини немає в Інтернеті.

За легендою, властивою багатьом містам і вежам, під час будівництва в дуже мудрого, але не дуже доброго волхва запитали, як зробити вежу міцною, щоб вона була непорушною. Той і відповів, що потрібно замурувати в її стіні дівчину. Такою дівчиною виявилася наречена одного з будівельників або охоронців, яка принесла йому на світанку сніданок. Відтоді раз на рік рослини, що проростають крізь камінь по всьому місту, цвітуть жовтим кольором і пахнуть медом (називаються наскельна авринія). А місцеві кажуть, що це “наречена вийшла погуляти”. (Цю легенду нам розповів провідник, проте існує ще одна, більш поширена версія).

У підлозі вежі – дірка. За словами “екскурсовода” – це нора кам’яної куниці. Невдовзі можна переконатися в цьому на власні очі – вся підлога у вежі усипана рештками голубів, на яких вона полює. А ті, своєю чергою, залітають сюди з голубника під дахом.

З вікон відкривався чудовий вид на місто. І з кожним рівнем вежі – дедалі прекрасніший.

– Бачите он там, вдалині будівлю? – ставить нам чергове запитання чоловік на ім’я Ян і через чергове вікно вказує на будівлі вдалині – Це колишній госпіталь, там під час Першої Світової працював Михайло Опанасович Булгаков. І тут же прийшла до нього ідея роману Майстер і Маргарита.

Я зробив кілька знімків. Інтерес змусив поритися в Інтернеті. Якщо вірити біографії письменника, виходило, що ідея роману йому прийшла значно пізніше, але тут до правди не докопатися. А ось те, що у складі Російської армії він, під час Брусиловського прориву працював військовим лікарем у Кам’янці-Подільському, потім – у Чернівцях, виявилося достеменно відомим фактом.

Обстежуючи вежу метр за метром, ми піднялися на верхні яруси і стали милуватися заходом сонця з вікна. Він був прекрасний. У цей час провідник пішов покурити. Тут і відчувся підступ.

Спустившись хвилин за п’ять і посмикавши двері, нам довелося усвідомити, що вони замкнені зовні. І за півхвилини треба було дізнатися – він просто вирішив пожартувати, чи й справді закрив нас у вежі. Виявилося – пожартував і одразу ж відкрив. Однак турбуватися сенсу не було: телефон працював і ловив мережу, а до частини МНС – приблизно 30 секунд пішки.

Сварившись на провідника, вийшли на вулицю і стали обговорювати це місце далі. Так, одна з історій, розказана їм, говорила про те, що після захоплення турками міста, яничари відловлювали дівчат і створили в будівлі поруч будинок розпусти. А для залякування непокірним рубали голови просто тут, на цвинтарі, біля храму, який, як і інші в місті, було перетворено на мечеті (яскравий приклад – Кафедральний собор Петра і Павла).

Коли місто перейшло до Речі Посполитої, на території цвинтаря знайшли яму, до верху заповнену головами. Правда це чи ні – але місцеві в цьому впевнені.

Огляд території ми завершили, поглянувши на сучасний хачкар, встановлений тут-же 2005 року на знак скорботи за вірменами, загиблими під час геноциду.

Під кінець чоловік почав говорити, що він ще й знімався в кліпі. Скажу чесно, ми тихенько переглянулися і подумали, що це, в кращому разі, чергова байка. Однак, уже прийшовши до своїх апартаментів, не втрималися від цікавості й загуглили назву, яку він сказав. Яке було здивування, коли в епізодичній ролі й справді впізнали нашого випадкового провідника!

Ось так от, ніколи не знаєш, хто тобі зустрінеться на шляху і яким словам можна вірити. Проте я бажаю всім нам зустрічати в подорожах і взагалі, в житті побільше пригод і тільки хороших!