Новий ландшафт Хортиці після вибуху Каховської ГЕС і що можна виявити на колишньому дні річки Дніпро
Я поїхав зі свого рідного Запоріжжя у квітні місяці, щоб відновитися після втрати близьких людей. Коли в липні місяці я повернувся назад – у знайомих з дитинства місцях на мене чекав інший ландшафт. З-під води вийшли нові території, тонни сміття і знамениті землі Великого Лугу, який бачив мало хто з нині живих городян. Мені вдалося зробити репортаж про те, який тепер вигляд мають Хортицькі плавні, а заразом допомогти з прибиранням нових територій.
Далекого 1950 року СРСР розпочав зведення ще однієї гідроелектростанції на території радянської України, що входила тоді до її складу. Це була одна з найбільших споруд того часу. Було задіяно 12 тисяч осіб, 1100 автомашин, 30 екскаваторів, 75 кранів, 100 бульдозерів, 14 паровозів.
Результатом будівництва було утворення Каховського водосховища площею 2155 км². Протягом 3 років, з 1955 по 1958 рік, воно наповнювалося водою, затоплюючи історичні землі Великого Лугу. Під воду пішла майже вся територія, за винятком кількох шматочків землі на південно-східній частині острова Хортиця (Хортицькі плавні, якими я колись гуляв) і на лівому березі Дніпра (Домаха).
Близько 2:50 ночі 6 червня 2023 року, внаслідок військових дій між Росією та Україною, стався прорив і руйнування Каховської ГЕС. Сотні тисяч тонн води обрушилися вниз за течією, затоплюючи і зносячи все на своєму шляху.
І якщо нижче за течією від Каховського водосховища все зазнало тимчасового або постійного затоплення, то вище за ГЕС рівень води знизився, уперше за 68 років піднявши на поверхню території Великого Лугу.
У районі мого міста Запоріжжя став формуватися новий ландшафт, а Дніпро обмілів. Звичайно, більша частина нових територій розташована нижче за течією, в районі річки Янчекрак і нижче, поблизу Василівки. На жаль, через те що там проходить лінія фронту, відвідати їх не є можливим.
Територія острова Хортиця, так улюблена мною, також закрита для відвідування з часів COVID-19 за винятком кількох туристичних локацій.
І все-таки мені вдалося потрапити на острів легально і відзняти те, який тепер вигляд має те, що ще недавно було дном річки Дніпро. А заодно – допомогти з прибиранням від тонн сміття, які опинилися в піску і на ньому.
Це був ранок 29 липня 2023 року. На вулиці з самого ранку сильна спека і спопеляюча спека, так характерна для наших степів. Поснідавши і одягнувши зручний одяг, я вирушив на острів.
На з’їзді з недобудованих мостів (їх намагалися збудувати з 2005 року, але так і не змогли цього зробити, на початку через тотальну корупцію, а потім – через війну) звертаю в бік плавнів. Тут ми каталися на конях і велосипедах. Відразу маса спогадів.
Поліцейські зупиняють машину, запитують куди і навіщо їду. Проїжджаю далі й доїжджаю до селища Овочівників. Тут точка збору волонтерів.
Тут уже чекають не тільки легкові автомобілі, а й кілька великих автобусів. Волонтери на прибирання приїхали з усієї України.
Починається коротка інформація від МНС. На цих територіях йшли сильні бої між Червоною Армією і Третім Рейхом під час Другої Світової війни, плюс зараз в Україні триває війна. Усе це призвело до того, що серед знахідок могло бути не тільки сміття і металобрухт, а й вибухонебезпечні предмети. (До речі, виявлення мін і боєприпасів можливе в найрізноманітніших куточках світу, особливо якщо ви часто сходите з промаркованих туристичних стежок. Знайте, як поводитися в разі їх виявлення).
Потім ми взяли мішки для сміття, рукавички і вирушили під палюче сонце (те, що я там не обгорів – це лише завдяки тому, що завжди намагаюся користуватися сонцезахисним кремом).
Крізь ліс я рухався до Дніпра і вийшовши на відкриту місцевість за секунду зупинився. Там, де ще недавно можна було плавати, на десятки метрів простягався пісок. Я бачив схожу ситуацію на протилежному березі, але чомусь лише тут усвідомив масштаби.
З моменту затоплення минуло не так багато часу. Подекуди в улоговинах ще залишилася вода. Вона зацвіла і вельми неприємно смердить. Дрібну рибку з неї давно з’їли чайки.
Залишки дерев, корчів, які так довго лежали на річковому дні, вкрилися дрібними черепашками молюсків. Самі молюски померли, а черепашки висохли під літнім степовим сонцем і за найменшого подиху вітру видавали тихий, мелодійний звук, простукуючись одна об одну.
Сліди людської життєдіяльності тут всюди. Спочатку ми збирали скляні пляшки: деякі були зроблені за останні 10 років, а вік деяких перевалив за 30.
Потім перейшли до складніших завдань. Одне з них – це автомобільні покришки. Не маючи можливості або бажання їх утилізувати, недбайливі автолюбителі з обмеженими розумовими здібностями тривалий час просто приїжджали на берег річки і викидали шини у воду. Осівши на днів і накопичивши в собі кілограми мулу, вони буквально “присмокталися” до дна, і витягти їх із цієї болотяної рідини було справою вельми клопіткою. Доводилося використовувати як знання фізики, так і грубу силу.
Навіть шину з радіусів у 15 дюймів витягнути було складно. Коли стикалися з покришками від трактора або вантажних авто – навалювалися на них натовпом.
І хоча з боку здавалося, що я просто безцільно блукаю з мішком, як і безліч інших волонтерів, але очищення цих територій було справою досить копіткою. Нагинатися до кожного шматка сміття, збирати його в мішок, відносити назад на берег за 200 метрів і повертатися до цього заняття знову і знову. Усе тому, що я сподіваюся – колись закінчиться війна і тут знову буде пляж, будуть гратися діти і гуляти молодь.
Часом здається, що дійти до сусіднього берега можна пішки. Це оманливо, але на скелі, які ще вчора були доступні лише з байдарки або човна, сьогодні чимало жителів міста ходять пішки по щиколотку у воді.
Другою проблемою були суднові канати. Ці металеві троси за десятиліття у воді неабияк закопалися в пісок і проржавіли. Деякі з них діставалися легко, деякі доводилося буквально відкопувати. При цьому їхня вага не мала, а довжина створює додаткові складнощі. І як добре, що я щеплений від правця, думалося мені, Коли мало не поранився ними.
Звісно, у цій частині швидко зникли історично – значні знахідки. У перші ж дні після відходу води десятки нелегальних копачів вийшли з металошукачем на береги водойми й доки поліція схаменулася, встигли багато чого забрати, чим тепер торгують на місцеві аукціонах в Інтернеті.
Частина залишилася значно глибшою. Особливо це стосується артефактів часів козацтва. Сподіваюся, ще буде можливість усе це вивчити мені і як історику – археологу. Зізнатися, не було в Запоріжжі історика, який десь у глибині душі не мріяв, що колись ці території знову опиняться на поверхні. Шкода, що за таких жахливих обставин це сталося.
Пейзажі фантастичні. Я б сказав – інопланетні. Це, звісно, жахлива техногенна катастрофа, але вона дала нам змогу побачити знову те, чого здавалося ніколи вже не побачимо.
Залишки води набувають зелених відтінків. Там відбуваються свої, біологічні та хімічні процеси. Зараз запах уже не так чути, але перші тижні, кажуть, сморід стояв моторошний.
І ось серед цих просторів Нового Великого Лугу лежать найрізноманітніші предмети. Ось металевий ящик, вкритий іржею, який пізнав сліди часу. Або колесо, схоже на те, що використовується в дитячих велосипедах. Металеві бочки… Усе це викидали у воду, щоб позбутися його. Але ці предмети живуть своїм життям і знову знайшлися через десятиліття.
Часом знахідки проливають світло не тільки на історію середніх віків, а й на набагато новішу. Наприклад, ці бетонні елементи крамничок дали змогу припустити, що тут раніше була пляжна зона відпочинку. Особисто мені, як любителю історії Запоріжжя буде цікаво покопатися в картах і старих фотографіях, щоб дізнатися більше про це місце.
Серед усього цього трапляються й рештки великих риб, яких ще не встигли доїсти бродячі тварини. Це немов повертає нас до реальності й нагадує, що ми на місці найбільшої техногенної катастрофи Європи. Про це писатимуть у підручниках з історії, розповідатимуть дітям та онукам. І це наша реальність, у якій доводиться жити.
Я не знаю, скільки часу мине після закінчення війни доти, доки тут усе розмінують і прості люди зможуть без побоювання гуляти. Коли я та інші археологи міста виїдуть на розкопки територій Нового Великого Лугу. Але це обов’язково має статися. І як дослідники минулого століття, нам належить заново відкрити для себе цю частину України, яка понад півстоліття пролежала під водою і вивчити таємниці, які вона приховує в собі.
І все-таки, це неймовірно родючі ґрунти, які тепер ще удобрені мулом. А тому впевнений, що природа дуже швидко візьме своє і відновить ці землі. Вони знову будуть вкриті зеленню і послужать чудовим місцем для повернення фауни (раніше тут мешкали олені, кабани та інша живність).
А ось нижче за течією річки все сумніше. І проблема не обмежується тільки Україною. Постраждали щонайменше країни Чорноморського басейну, особливо – прибережні території Болгарії та Румунії. Про це я розповім в окремій статті.
Эта запись также доступна на: Русский (Russian) English Deutsch (German) Español (Spanish) 简体中文 (Chinese (Simplified)) Français (French) Italiano (Italian)
