Іноді прекрасне – у нас із вами під носом. Потрібно просто розплющити очі й побачити це.

Коли мені починають розповідати, що на подорожі немає часу або грошей, я намагаюся йти від теми. Хоча ще зовсім недавно кидався в гарячу суперечку, доводячи, що це не потребує надто великих вкладень ні першого, ні другого. Потім зрозумів – це марно.

Але час від часу публікую подібні статті, щоб показати, що можна навіть не виїжджаючи зі своєї області насолодитися природою вдосталь або влаштувати собі маленьку подорож. Так було у випадках із Вільнянським водоспадом, замком Попова, музеєм Фаетон і багатьох інших репортажах.

В один із вихідних днів вирішено було відзначити закінчення практики в університеті. Швидко погортавши карту, я знайшов цікаве місце поблизу. Це був затоплений кар’єр за кілька десятків кілометрів від Запоріжжя. Вирішили, що потрібно брати його штурмом!

Як транспорт було обрано велосипед. Нещодавно я обзавівся знову цим видом транспорту, чим вельми задоволений, незважаючи на те, що вже встиг з нього “політати”. До цього перші маршрути були “обкаточними”, щоб звикнути до нового залізного коня. Далі міста не їздив, переважно це були поїздки на Домаху та острів Хортицю.

Дні нині спекотні. Однак виїхати раніше 10 ранку не вийшло. О пів на десяту зустрілися на домовленому місці, обговорили маршрут, закінчили підготовку і вирушили на зустріч пригодам.

Пригоди нам забезпечив навігатор насамперед. Частина маршруту пролягала через місто, причому не найпараднішу його частину. Раніше я завжди користувався для прокладання велосипедного маршруту Gpsies, а тут раптом вирішив випробувати редактор від Strava. І ось завів він нас в очерети. Натуральні такі очерети. Впевнено кажучи, що це дорога, телефон змусив пробиратися крізь зарості очеретів, через заболочений ґрунт, збираючи всіх кліщів і шипи на колеса велосипедів. Проте дуже скоро ми зрозуміли свою помилку і вийшли на іншу дорогу. Почали шлях крізь приватний сектор і дачні ділянки. Саме тут нам на очі потрапили дерева зі стиглою вишнею та моєю улюбленою шовковицею, які росли на вулиці! Вирішили зібрати трохи, тим паче що вода на той час добігала кінця. Поклали в пакетик кілька жменей ягід і вирушили далі.

Далі навігатор завів нас вдруге в нетрі. Цього разу – в дачні ділянки, звідки було практично неможливо перебратися на інший берег річки Мокра Московка. Вода закінчилася остаточно, а тому у випадкових дачників вирішили дізнатися, де продається вода. Відповідь була не втішною: або повернутися на кілька кілометрів назад і купити її в кіоску на в’їзді, або їхати ще 16 кілометрів уперед без пиття.

А потрібно уточнити. Що температура була в той момент близько 34 градусів. Сонце жарило нещадно і піт стікав рікою. Вода потрібна була постійно. Тому прийняли рішення повернутися, а далі не слухати навігатор і рухатися по трасі. Як виявилося, це було правильне рішення.

У кіоску, до речі, води не було. Довелося обмежитися квасом. Але вже через 100 метрів уздовж траси ми знайшли невеликий магазинчик (тут виявляється кінцева одного з маршрутів міського автобуса). Закупили води, взяли про запас трохи солодощів для вуглеводів і калорій, і натиснули на педалі.

Незабаром зробили привал. Помили ягоди і стали їх наминати. Руки й обличчя були забруднені в шовковиці, ми їли її сидячи на узбіччі дороги… Але таких смачних ягід я ще ніколи не куштував! Розігрався апетит, одним словом.

Далі дорога вже пролягала асфальтом. Нехай і не завжди рівним (що, в принципі, норма для наших країн), але ніякі очерети більше не заважали.

Під віддалені звуки вибухів (це триває розробка на сусідніх кар’єрах) ми натиснули на педалі. Обганяні автомобілями, ми все ж дісталися населеного пункту Наталівка. Тут на нас мав чекати однойменний Наталівський кар’єр, де раніше видобували граніт.

І справді, за сотню кілометрів від траси ми виявили затоплений кар’єр. Підібратися до води можна нормально лише з одного боку. Та й то, все зайнято місцевими. Вирішили піти манівцями і пробралися, прямо з велосипедами, на менш зайнятий пляж. Для цього довелося спуститися з невеликого обриву.

І ви знаєте, який був кайф, коли після довгої дороги, витеклі сімома літрами поту, перемазані… ми залізли в цю неймовірно прозору воду. Тепла вода буквально охопила в обійми, змусивши тремтіти від щастя кожну клітинку тіла. Мозок розумів. Що на нього чекає зворотна дорога (нехай уже й без неіснуючих стежок через очерет) і давав команду тілу максимально розслаблятися і насолоджуватися.

Взагалі, затоплені кар’єри – це місце, де народ із задоволенням проводить час. А потім ще люблять “задерти” кольори у фотошопі й викласти їх із підписом, на кшталт “Ти не повіриш, але це ***”.

Кар’єри створюються штучно. Коли під час видобутку руйнується водотривкий пласт, ґрунтові води іноді затоплюють кар’єр стрімко, навіть буває, що під час вибуху під час видобутку каміння б’є фонтан води, після чого негайно з кар’єру евакуюють робітників і техніку для видобутку тих чи інших копалин. Видобуток ведеться доти, доки ґрунтові води не просочаться в кар’єр.

Вода в них зазвичай дуже чиста і прозора. Однак оманлива їхня краса. Урвища створюють небезпечну глибину і варто бути вельми обережним під час купання.

Але в усьому іншому, це гарне місце для купання через брак альтернатив. Наша альтернатива у вигляді Дніпра настільки забруднена, що й зайвий раз заходити в неї не хочеться.

Трохи скупавшись і зробивши трохи фото (дзеркалку з собою не став тягнути), ми вирушили додому. Їхали вже набагато впевненіше, знайомими місцями.

Уже прибувши додому, я глянув на смартфон. Телефон люб’язно підказав, що я побив власний рекорд і проїхав понад 85 кілометрів за день.

Це був неймовірний день. Фізично він вимотав. Але це була приємна втома і море вражень. Абсолютно безкоштовно. Непоганий відпочинок.

Для більш спокійного відпочинку сюди ходить маршрутка. Це 15 хвилин дороги від задушливого Запоріжжя. І такі, а то й ще прекрасніші місця є поблизу з 99% населених пунктів. Було б бажання їх шукати й відвідувати.