Львів з високого замку та інші нотатки. Празько – закарпатські пригоди.
Кожна поїздка починається з дороги. Не можу сказати, щоб це мені подобалося. Особливо я не люблю поїзд за маршрутом Запоріжжя – Львів. Він неймовірно повільно їде, рівень сервісу в ньому перебуває десь нижче нуля, а у вагонах, навіть купейних, панує повна антисанітарія. В українських поїздах нічого не змінюється з 70-х років: ні вагони, ні провідниці. Однак це найпристойніший варіант дістатися до Львова, оскільки літаки з мого міста літають тільки з незручною пересадкою в Києві, а за ціною – як переліт із Польщі на Канарські острови у два боки.
Так і цього разу. 26 червня ми забралися в поїзд із Федорівки до Львова. Це не та станція, з якої я вирушав, проте найчастіше саме цей “фінт” дає змогу купити пристойні квитки на поїзди Укрзалізниці.
Сусіди цього разу трапилися досить пристойні – молода парочка, яка аналогічно нам залипли одна на одній, і ми взаємно не заважали одні іншим. Звісно, це краще за божевільну божевільну на потязі Запоріжжя – Ковель, з якою довелося зіткнутися 2016 року під час поїздки до Білорусі з однокурсницями, або жінку – окупантку чужих місць з Ужгорода.
Всю дорогу доводилося вирішувати питання про те, чим себе зайняти. Звісно, традиційно пили чай (звісно – свій, оскільки тим, що продається в поїзді, можна серйозно нашкодити здоров’ю), а після вечері завалилися читати. У мене цього разу в моїй електронній книзі була збережена книга про історію США.
Звісно, великим плюсом є те, що ми скористалися одним зі “швидких” поїздів на цьому маршруті (звісно, у 21 столітті потяг, який долає подібну відстань за 19 годин, – це не швидко, але був варіант із 26 годинами, що й зовсім нонсенс). Та й частина шляху проходила вночі, а це дало можливість трохи скоротати час сном.
Але виспатися в поїзді особливо не вдалося. Уже о 5 ранку я прокинувся. За вікном – краса. Я дуже люблю природу західної України. Тим більше під час літнього світанку.
Поснідавши бананами і бутербродами, знову почали думати, чим зайнятися. Згадали масу старих ігор на папері: у слова, морський бій, хрестики-нулики. І ось за цією справою не помітили навіть, як наш потяг прибув на головний залізничний вокзал міста Львів.
Наш хостел – буквально за 30 метрів від вокзалу, на сусідній вулиці. Однак прямого виходу до нього немає, потрібно йти в обхід, що ще більше ускладнюється ремонтом тротуару вздовж колії та так, що неможливо повернути ні в перший, ні в другий поворот. Довелося зробити зайвий гак на цілий кілометр, а то й більше.
Взагалі, у Львові вічно щось копають. Коли б я не приїжджав сюди (а я тут буваю по багато разів щороку), обов’язково десь у центрі міста риють, копають, ремонтують. У такі моменти я починаю вірити в легенду про львівське метро. І це метро старанно шукають. А як інакше пояснити цей синдром “крота” у місцевих комунальних підприємств?
Сонце починає дуже сильно припікати, хоча на термометрі всього 25°. І ось вузькими узбіччями по цьому пекучому сонцю, виснажені дорогою і з величезною валізою на коліщатках (а в цю поїздку ми так і не змогли компактно зібратися, оскільки знали, що назад привеземо багато гостинців, та й прогноз погоди говорив, що будуть суцільні дощі, тому довелося брати тепліші речі), ми дійшли до хостелу.
Цього разу у Львові ми зупинилися в хостелі “Юрус” біля залізничного вокзалу. Традиційно, забронював через Booking, попередньо скориставшись способами, які я описував у статті про те, як економити на проживанні в подорожі. У результаті, за 10 доларів ми отримали непоганий номер на двох, зі спільною ванною кімнатою, але кондиціонером і видом на знаменитий і дуже гарний костел святої Ольги та Єлизавети, що став одним із символів міста, з яким знайомиться будь-який відвідувач міста, адже з привокзальної площі видно його грандіозні шпилі.
Так от. Вищеописаний варіант був чудовим для нас на той момент. Ми розуміли, що попереду ще довга дорога до Праги через Ужгород і Кошице, а тому вирішили не перевтомлюватися. У Львові ми планували добре поїсти, переночувати і закупитися в дорогу (оскільки в Ужгороді у нас буде мало часу, а біля вокзалу скупитися ніде, про що мені підказав мій навігатор на телефоні).
До недоліку хостелу я б відніс те, що він розташований аж на 3 поверсі і ведуть туди вельми круті сходи. Затягнули туди валізи, швидко вмилися, почистили зуби і, зваливши всі речі до купи, вирушили обідати і гуляти. Дуже захотілося пройтися з порожніми руками, а тому я розпихав гаманець з грошима і кредитками, ключі і телефон по кишенях, і ми вирушили в дорогу.
Насамперед – у Пузату Хату. Я люблю цю мережу за те, що їжа в них найбільш наближена до домашньої за смаком і якістю, плюс дуже дешево. Ще б пак: дві курячі котлети, порція овочів на пару, 2 порції пюре, томатний сік – і все це менше, ніж за 5 доларів! Так, криза в Україні безумовно на руку мандрівникам по цій країні.
Одразу після їжі – бігом у банк. Адже він ось-ось закриється, а завтра ми виїжджаємо до відкриття. В Ужгороді я не зможу зняти гроші, а мені терміново потрібно хоча б 100 доларів, бо з нашими гривнями – кому ми там потрібні (в Україні в банкоматах не буває доларів)? Та й немає в мене готівкою стільки, я взагалі віддаю перевагу банківським карткам.
У банк я приходжу вже до закриття, хвилин через 5. Каса закривається, але касир входить у становище і знову відкривається, видає мені гроші. Мені завжди імпонує бажання людей допомогти. Дорогою далі я зателефонував своєму менеджеру і попросив відзначити співробітницю за її роботу.
Далі в нас повністю вільний час, а тому ми побрели світ за очі. А дивилися вони знову в бік Ринкової площі. Пройшлися трохи в окрузі, забрели в магазин і купили по морозиву. Я вибрав “1965” компанії “Лімо” – виявилося не дуже смачно. Але настрій це вже точно не зіпсувало.
Тоді я запропонував прогулятися в парк і можливо – піднятися на Високий замок. А тому ми попрямували туди, мимоволі відзначаючи зміни в місті. Річ у тім, що на той момент уже півроку як Львів перебував на межі катастрофи, бо не вивозили сміття. Навіть у центрі біля урн лежали гори сміття, яке відверто пованивало. У дворах ситуація була ще гіршою. Це вельми сумно, коли таке неймовірне місто, як Львів, страждає від дурості чиновників і їхніх розборок.
Однак ми йшли все далі. До парку веде абсолютно розбита дорога. У низці країн, що переживають воєнні конфлікти, дороги набагато кращі, проте це – загальна проблема таких країн, як Росія, Україна і Грузія. Чому тут не знають, який вигляд має мати пристойна дорога, – загадка, що сягає корінням ще в минуле століття.
У самому парку, я, до речі, теж був один чи два рази і ніколи його детально не вивчав. Побачивши вказівник “Грот”, подумали, що десь тут справді є щось цікаве, але, як виявилося, він вів ось сюди… Просто милий парк. Виглядає трохи занедбаним, але усамітнитися тут, як у парку Цибулька в Празі або Сирецькому дендропарку в Києві, вочевидь, не вийде. Народу досить багато, як молодих парочок, так і мам із дітьми.
Не дивлячись на сильну втому, набралися рішучості піднятися на самий верх – який, паралельно, є і найвищою точкою Львова. Дуже красиво, але на верху перебувати і зовсім неможливо через сліпуче сонце. Та й що там робити? Дві хвилини помилуватися панорамою міста і назад у рятівну тінь парку.
Повернувшись у парк, зустрічаємо білку. Красиву, руду і пухнасту. Вона настільки голодна і буквально ручна, що за першим покликом біжить до нас через увесь парк. На жаль, із собою в нас немає горіхів, щоб погодувати її, а тому на руки не дається, а побачивши порожню долоню відбігає. Була ідея купити горіхи і повернутися до неї, погодувати… Проте ще один підйом цими кратерами за день ми б точно не витримали. Хоча одразу проявилася ностальгія за Моршином, де більшу частину вільного часу ми тільки й робили, що відгодовували білок горіхами.
Поглянувши на годинник розуміємо, що вже потрібно потихеньку повертатися додому. Для початку ми йдемо в усю ту саму Пузату Хату, однак на дверях на нас чекає дурнувато-радісне оголошення про те, що вона закрилася раніше. У шоці відкриваємо MapsMe і виявляємо зовсім поблизу ще один ресторан цієї мережі. І припускаємося туди буквально бігом, щоб встигнути до закриття… і так, встигаємо! Приміщення тут, до речі, новіше, ремонт свіжіший, але вибір страв дуже малий. Та й уже кінець робочого дня, а тут не подають “вчорашнє”, тому ввечері припиняють готування. Дуже приємно для бістро подібне ставлення, пам’ятаю, як у Донецьку перед ЧС 2012 мені вранці подали страви, які явно залишилися з учорашнього дня.
Повечерявши, ми вирішили скупитися. Без цього ніяк, хоч і починав зриватися дощ і темніти. Їжа обов’язкова. Але я ніколи не думав, що буде стільки складнощів.
Заходимо в найперший магазин. Перед очима постав такий типовий “совок”, у найгіршому розумінні цього слова… Тут слова СРСР не підходить. Саме совок. Зі страшною швидкістю тікаємо звідти ноги, заздалегідь я придивився – був упевнений, що у касира десь завалялися старовинні рахунки… Рахунки не побачив, але й банківського терміналу не було.
Другий магазин теж розчарував. Спочатку він насторожив: з боку виглядав більш-менш цивільно, немов міні-маркет. Але якщо придивитися… Наприклад, ми помітили, що в них стоять десятки упаковок із молочними продуктами, влітку, біля холодильника (там, де гарячі мотори). Жодних норм зберігання молочних виробів не дотримано. І якщо я спочатку думав, що просто вони їх вивантажують, як прислухався до розмови жінки поруч – місцева сварилася з продавцем, бо вона бачить, що вони так тижнями зберігають швидкопсувні продукти. Продавець гидко посміхався і слав її куди подалі. Потім, через подібну недбалість, труяться люди. Але їм глибоко наплювати.
Насилу вивчивши асортимент, ми змирилися з тим, що купимо тільки продукти, що не псуються: банани, горіхи, печиво. Набравши кошик і прийшовши до каси, відстоявши чергу, я дізнаюся, що у них не працює термінал. Ну природно, для того, щоб написати оголошення і повісити поруч із табличкою “Ми приймаємо банківські картки” – це потрібно занадто багато мізків. Плюнувши на все це, залишили продукти і пішли.
Однак буквально через 500 метрів ми натрапили на чудовий супермаркет, де вже змогли добре закупитися: набрали фруктів, сиру, йогуртів, печива і, склавши все це в пакет, вирішили відправитися в хостел. Настрій не зміг навіть явно хворий психічно місцевий, який чіплявся в магазині.
Йти довелося вже нічним Львовом, причому досить швидко. Відчувалося, що скоро може початися гроза. На горизонті було видно найсильніші спалахи блискавки, а в повітрі пахло дощем. Хоча, розкрию карти наперед – ми обігнали дощ, після нашого від’їзду наступного дня у Львові зарядили рясні зливи.
А так, ми встигли навіть зайвий раз “зависнути” біля собору святого Юра, на паркані якого були вивішені красиві дитячі малюнки з міжнародного конкурсу. Зустрічалися дуже красиві, і ми не полінувалися вивчити їх більш детально на зворотному шляху.
Ну і нарешті, насолодившись свіжим нічним повітрям, ми доповзли до номера. Це була година ночі, ми були втомлені, але дуже задоволені. Я люблю Львів, а попереду на нас чекали неймовірні пригоди!
Leave a Reply
Want to join the discussion?Feel free to contribute!