Дорога зі Львова до Праги, вірус Петя і битва за нижню полицю. Празько – закарпатські пригоди. Частина 2.

Прокидаємося раніше вранці і з радістю бачимо, що, незважаючи на хмари, дощ ще не вибухнув, а значить є всі шанси проскочити до грози.

Крім дня від’їзду це ще й свято – день незалежності України. Тому в місті триває підготовка до святкування, а ми знову вирішили розім’яти ноги і пішки вирушаємо до Пузатої Хати, попередньо склавши всі сумки з тією метою, щоб після повернення, почистивши зуби, відразу схопити їх і бігти на вокзал.

Варто сказати, що у мене традиційно вже не було гривень. Усі гроші на картці, плюс сотня доларів, які я зняв учора в банку. І це знову стало приводом для пригод.

Забігаємо до ресторану, набираємо собі їжі і вже на касі я простягаю картку “Банк не працює”. Що? WTF?

Далі відбувається приблизно такий діалог із дурнуватою дівчиною на касі:

– У вас не працює термінал?

– Ні, термінал працює.

– Тоді я хочу розплатитися карткою.

– Ні, ви не можете розплатитися карткою.

– Почему?

– Тому що в банку вихідний!

Шах і мат. У банку вихідний. Це потім я вже дізнався, що Україна стала однією з найбільш постраждалих країн від вірусної атаки Petya, яка вивела з ладу банки, аеропорти, підприємства. Дівчина ж, у зв’язку з якимись причинами, не могла це зрозуміти і пояснювала так, як сама розуміла: “У банку вихідний”.

А в той момент я відверто розгубився. Я так і уявив собі картину, як із термінала інформація надходить у банк, а там сидять раби і переписують її на папірці. Так, чи що?

Добре, що в Марини завалялося гривень 200, а в Україні на ці гроші можна добре поїсти, ще й залишиться.

Їмо вже буквально на ходу і одразу ж повертаємося назад у Хостел Юрус, який хоч і розташований біля залізничного вокзалу, але через ремонт трамвайного полотна доведеться пройти метрів 700, не менше, та ще й з валізою!

Здаємо номер і тут же вирушаємо на вокзал. Там, на пероні на нас уже чекає потяг до Ужгорода, в який ми і забігаємо.

Тут можна зробити невеликий відступ, пояснивши, що ми спеціально взяли два місця: верхню і нижню полицю. Це було зроблено для того, щоб можна було закинути всі шмотки на верхню (використовуючи її як стіл), а самим валятися на нижній, їсти, читати. Щоб дістати такі місця, знову довелося брати квитки з попередніх станцій, переплачувати.

І ось яке було наше здивування, коли, зайшовши у вагон, ми виявили жінку, яка спить на нашому місці. Рази два звіривши місце на квитку, переконавшись, що це наше, я спробував її розбудити і вельми ввічливо вказав на те, що це наша полиця. Ох, що тут почалося!

Це створіння злетіло з полиці, як фурія, і почало горланити на весь вагон. Вона кричала хвилин 20, а основними її аргументами були такі тези:

“Ну і що, що це ваша полиця, я на ній уже сплю”

“Мені плювати що це ваша полиця, у мене верхня і я не хочу на ній їхати”

“Мені без різниці, що це ваша полка, ви не будете на ній спати, ви не маєте право спати на ній вдень, я тут буду сидіти”.

Загалом, це був ще той цирк. Зрештою ця дама видихнулася і була видворена сидіти на сусідню бічну полицю.

Насправді, іноді мене просять помінятися полицями і я рідко коли відмовляю. Річ у тім, що мені подобається навіть їхати на верхній, а тому якщо попросити ввічливо… Ключове слово тут – ввічливо. А ось хамства я терпіти не можу.

Як ми зрозуміємо трохи згодом, на Закарпатті взагалі дуже розмите поняття “місце” в поїзді чи автобусі. Про це я розповім у наступних частинах.

Шлях, що залишився до Ужгорода, ми подолали чудово, насолоджуючись у вікно прекрасними гірськими пейзажами. Я дуже люблю їхати на поїзді через гори. Згадався мальовничий маршрут поїзда Белград – Бар, який я подолав у 2015 році.

Незабаром за вікном промайнув і Мукачівський замок. Ностальгія огорнула мене повністю, бо я був у ньому на екскурсії в далекому 2011 і намічав відвідати його на зворотному шляху знову.

І ось ми прибуваємо в Ужгород! Перше, що впадає в око – це красивий вокзал. Мені він дуже сподобався, не дарма він вважається однією з визначних пам’яток міста.

До відправлення автобуса близько 2 годин. Цього часу не вистачить, щоб іти до супермаркету незнайомим містом (хоча виявиться, що до нього було не так і далеко), та й продуктами ми в принципі запаслися. А тому вирішили не відходити далеко від вокзалу.

Поруч із привокзальною площею, з одного боку якої залізничний, а з іншого – автовокзал, розташовано кілька кіосків. Один із них навіть позиціонує себе як продуктовий, але я побоююся купувати швидкопсувні товари в таких місцях. Зате знаходимо місце, де вийшло роздрукувати наш подальший план подорожі, який я складаю в кожну подорож, щоб не пропустити нічого цікавого.

Коротаємо час записом відео для блогу і намагаємося сховатися від палючого сонця. Площа досить пустельна, хоча незабаром помічаємо ще кілька людей, які так само розгублено крутять головами. Стало зрозуміло, що вони теж шукають автобус.

Ми заздалегідь придбали “єдиний квиток” від компанії Leo Express, куди входив переїзд Ужгород – Кошице автобусом, а потім Кошице – Прага поїздом. І місце відправлення автобуса було позначено як площа перед вокзалом. Ось уже час настав, а ніякого транспорту, що навіть віддалено нагадує наш, немає і в помині. Починаємо нервувати, бо з автовокзалу навпроти регулярно виїжджають і їдуть у різних напрямках інші автобуси. А поруч із нами – тільки приміські маршрути зрідка зупиняються.

І ось, через кілька хвилин після позначеного часу відправлення ми бачимо, як красивий Неоплан фірмового жовто-чорного кольору починає вирулювати від автовокзалу. Що робити – щиро незрозуміло. Адже ми може взагалі не там стоїмо – миготить у голові думка. Виникає ідея бігти на переріз, але дорога розгалужується, і хто знає, куди він поїде – направо чи наліво?

І ось бус підрулює до вокзалу і зупиняється! Як виявилося, час відправлення пишеться від місцевого вокзалу, а точка збору інша, поруч. Загалом, дуже заплутано! Але врешті-решт, нам все-одно до того моменту. Ми вже завантажилися в комфортабельний автобус.

Перевізник дуже крутий, враховуючи те, що він low-cost. Приємні стюардеси розносять безплатні снеки і чай з кавою, працює кондиціонер, розетки і потужний WiFi (цілком вистачає для перегляду фільму в режимі онлайн).

Уже за 20 чи 30 хвилин, враховуючи міський повільний трафік, ми прибуваємо на кордон. Тут нам належало провести майже 3 години. Мало того, що європейські прикордонники не поспішають працювати, так ми ще й потрапили на перезмінку.

Українську сторону проходимо відносно швидко. А ось у словаків довелося затриматися. Перед нами було всього 2 автобуси, але це зайняло багато часу.

На прикордонному пункті Ужгород – Верхнє Нємецьке (Словаччина) всіх вивантажують із речами і вибудовують у чергу. Рухається черга досить швидко. Паспортний контроль у Марини з її біометричним безвізовим закордонним паспортом триває не більш як 10 секунд, у мене – трохи довше, бо в мене старий паспорт і в мене знімають відбитки прямо на кордоні. Однак і це не проблема, вже за хвилину максимум я на митниці.

Митники риються в сумці і, не знайшовши заповітних сигарет і алкоголю, пропускають. Так, у них тут робота явно простіша, ніж у поляків на Шегині-Медики, де немає спокою від “мурашок”.

Але незабаром останній пасажир нашого автобуса проходить контроль, і ми знову завантажуємося в автобус. Нам пощастило, ми відбулися швидко. Сусідній автобус розбирали мало не по болтику, сподіваючись відшукати якусь контрабанду.

На кордоні ще можна зателефонувати близьким, далі увімкнеться роумінг, який як завжди невиправдано дорогий. Запровадження безроумінгової зони в ЄС, яка запрацювала буквально напередодні, нічого не змінило для туристів із країн СНД.

До Кошице на нас чекало ще дві зупинки, в містечках, які збоку нагадували найзабитіші українські СМТ. Саме таким я вперше побачив Словаччину, і мені ще належало змінити свою думку на зворотному шляху, коли ми чудово проведемо час у Кошице.

Але ось автобус домчав нас до автовокзалу в місті Кошице. Ми хапаємо сумки і біжимо на залізничний вокзал, який за якісь 300 метрів від нас, забігаємо на платформу і… не виявляємо поїзда. Вчасно схаменулися – адже він буде вже за годину!

Біля табло до нас підходить хлопець. Представляється, розповідає, що він українець, який працює і навчається в Празі. Разом із ним ми вирушаємо в найближчий парк і сидимо там, вислуховуючи його красномовні історії про Прагу і те, як він ненавидить росіян. У цей момент захотілося скоріше позбутися подібного спілкування – я терпіти не можу людей, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу.

Благо, дуже скоро така можливість випала – до нас підійшов ще один хлопець з України, вони з ним розговорилися, і ми побрели назад на вокзал. Наші місця в поїзді виявилися поруч, але ми були налаштовані рішуче і забарикадувалися подалі від настирливого спілкування -)

До речі, в цей час з боку Львова, звідки ми щойно приїхали, виблискували спалахи блискавки. Ми-таки розминулися з грозою!

Посадка в поїзди проходить швидко і легко. Документів, як в Україні, ніхто не питає. Просто звіряють місце зі своєю базою, чи має там хтось сидіти і все. У нас із Мариною запитали наш ISIC, завдяки якому ми отримали знижку і все.

Роздали всім воду, журнали і ми почали готуватися до нічної дороги. Поїзд сидячий, а тому нічка обіцяла бути непростою. Проте вже вранці ми будемо в Празі, що вселяла в нас силу-силенну сил, енергії та позитиву! Поїхали!

• Празько – закарпатські пригоди. Частина 1