Цибулько і забуті дні тижня. Празько – закарпатські пригоди. Частина 7

Я прокинувся з відчуттям того, що сьогодні буде чудовий день. І причиною основної радості було те, що я нарешті здійсню свою мрію про експедицію підземною річкою Праги. Я кілька місяців детально вивчав усю інформацію про Мотоле і ту його частину, що понад століття тому була прибрана під землю, щоб не заважати будівництву міста.

Звісно, подібні струмки є в багатьох містах. Київ, Львів, Москва – не винятки. Однак саме цей здався мені одним із найцікавіших. Крім того, він досить чистий (на відміну від підземних річок Львова він не використовується як каналізація).

Потроху ми привели себе до тями смачним чаєм, поснідали і зібралися в дорогу.

Однак, щойно ми приїхали на Мотол, одразу стало зрозуміло, що потрапити в підземну річку не вийде. Внизу, біля залазу кипіла робота і якісь будівельники – робітники з України бродили внизу з розумним виглядом. Ми відмовилися від ідеї з походом, оскільки пройти непоміченими було неможливо. Була ідея повернутися ввечері, але ми її так і не здійснили. Сказати даремно чи ні складно. З одного боку, погода була дуже мінлива і на вечір обіцяли дощ (який так і не пішов), а в разі дощу підземна річечка за одну мить перетворюється на смертоносну пастку (як правило, на порятунок є не більш як 2 – 3 хвилини, і то лише в разі, якщо ззовні є людина, яка рацією вас попередить про перші краплі дощу).

З іншого боку – тепер вхід туди закрили остаточно і взяли під контроль. Зараз керівництво Праги ставить питання про те, щоб водити туди організовані екскурсії, але я сумніваюся, що ідею реалізують. Звісно, залишається ще один не заварений лаз, але він розташований на площі перед церквою, а тому скористатися ним дуже важко.

Зате ми знайшли чудовий парк Цибулько. Про нього дуже мало інформації в Інтернеті російською мовою, але він сподобався нам. Тут було класно гуляти в цей свіжий, не спекотний ранок після дощу

Побродивши парком, перекусивши там у чудовій альтанці і вже прямуючи до виходу, абсолютно випадково натрапили на класну вежу. Як потім виявилося – це найстаріша оглядова вежа в Празі. Тут чудове місце з видом на парк, поруч нікого немає.

Вдосталь нагулявшись у парку, ми поїхали в поштовий музей. Потрібно сказати, що тут ми дуже серйозно схибили. А підвела мене моя неуважність. Річ у тім, що ще з часу, коли я закінчив навчання в коледжі, я перестав запам’ятовувати дні тижня. Працюю я сам на себе, а все, що стосувалося важливих зустрічей і нарад, заносив у нагадування телефону. Так сталося і цього разу – я не подивився який день тижня, а саме тоді він був вихідний.

Як і одна з будівель Національної галереї Праги, куди ми прийшли слідом.

Зате в чому нам не можна точно дорікнути, так це в тому, що ми мало ходили. Цього дня намотали містом пішки величезну кількість кілометрів. А тому, що неможливо відмовити собі в тому, щоб неспішно йти такими вузькими вуличками, вимощеними бруківкою… Немов у казці.

Дорогою траплялися храми, собори і костели. Тут їх воістину величезна кількість і практично кожен має дивовижну історію і прекрасний інтер’єр та екстер’єр. Я люблю ось такі-от, куди практично не заходять туристи. Тут створюється дуже спокійна й умиротворена атмосфера.

Мені завжди було цікаво розшифровувати римські цифри на пам’ятниках, будівлях та інших пам’ятках. Так і тут, на постаменті пам’ятника Йозефу Юнгману, поету, читається MDCCCLXXVII – 1877 рік. Означає ця цифра, найімовірніше, дату встановлення пам’ятника, що збігається з 40-річчям від дня смерті філолога.

Гуляємо далі. Тут зустрічається чергова благодійна акція. Цього разу всім охочим пропонують купити брусочок з дерева (ціна залежить від розміру), розфарбувати його за своїм бажанням і вкласти ось у цю інсталяцію.  Кошти від цієї акції надходять до фонду підтримки людей із дефектами розумового розвитку.

Більшість любить розфарбовувати брусок у колір прапора своєї країни. Тут можна знайти Туреччину, Саудівську Аравію, Аргентину, Індію, Італію, Бразилію, Україну, Швейцарію та багато інших.

Абсолютно випадково втикаємося носом у центральне відділення празької пошти. Це мені як компенсація за не відвіданий поштовий музей. По-перше, тут дуже красиво. Попри те, що все оснащено за останнім словом техніки, реставратори традиційно для Чехії зберегли всю первозданну красу. Видно розкіш минулих років.

Ну, а ще, звідси можна було відправити листівку самому собі. Що я і зробив. Хто не знає – я колекціоную такі картки, з кожної подорожі посилаючи їх до себе на батьківщину.

Під ногами помічаю табличку. Я читав про них, це – “Камінь зниклих”. Таких багато в Празі та деяких інших містах (до прикладу – Пльзень), і на них написані імена євреїв, які жили в місті до війни, але були вбиті німцями в період окупації. Так, людина, чиє ім’я на цій – була депортована 1944 року і померла в Дахау 23 лютого 1945 року (29 квітня того-ж року табір був звільнений армією США).

Сайт проєкту вже давно не працює і мені дивом вдалося витягти карту, яку свого часу склали організатори.

Сонце йде на захід, а ми потихеньку йдемо додому. Ноги дуже втомилися від тривалої ходьби, а ми сповнені вражень!

Тут все виявилося не все так просто. Наш проїзний на транспорт у Празі, який нам подарувала інша мандрівниця, добіг кінця. Ми їздили за разовими квитками цього дня, оскільки поїздки було всього дві. І що ви думаєте? Не так-то просто виявилося купити квиток на станції.

На початку ми пройшли 5 зупинок, сподіваючись, що десь буде автомат із продажу. Але їх ніде не було. Потім спустилися в найближче метро, але там автомати не приймали карту (MasterCard). Я зібрав усі гроші, які були, і став пропонувати їх машині, але та відвертала ніс – ще й не всі монети їсть, бачте!

До речі, купити квиток у касі тут не можна. Принаймні, так мені здалося, коли я підійшов до співробітника метро – жирного, із зассаленим волоссям емігранта звідкись із Філіппін. Той просто щось гавкнув.

Зрештою я зміг знайти автомат, який продав мені квитки.

До речі, тут ще багато де можна знайти старовинний сонячний годинник просто на стінах будинку. Не всі з них розкручені, але подивитися дуже цікаво.

А вже висунувшись на зупинку потрібного нам трамвая, я побачив у вітрині магазину ось таку ось колекцію. І це лише мала частина! Все це мене вразило не менше, ніж відділ історії фотографії в празькому технічному музеї, де ми були вчора,  а вже прості колекції, на кшталт тих, що в музеї фототехніки Хмельницького, і поготів перевершили!

На найближчій зупинці закупив одразу разових квитків, сплативши за них із картки. Це правильно, нехай будуть. Адже завтра теж буде не менше пригод!