Ласкаво просимо до Праги: хитрі хапуги і добрі люди під дощем. Празько - закарпатські пригоди. Частина 3.

Нічний сидячий поїзд – це ще той треш. Мені особисто дуже важко відпочити в такому положенні, легше взагалі не спати всю ніч. Якщо ж ваша випадкова сусідка ще й злодійка – то тут і зовсім не розслабитися. Однак хіба можна шкодувати про дорогу, яка веде вас до однієї з найкрасивіших столиць світу – Праги?

Як я розповідав у минулій частині, поїзд Leo Express зі словацького Кошице всю ніч безперервно мчав у бік Праги з нами на борту. Ніч була важкою в плані відпочинку. Для мене, з моїм зростом і зовсім хотілося вити на місяць, оскільки ноги постійно затікали, не допомагали навіть мої нічні прогулянки по проходу.

Спокійно відпочити заважали й сусіди, навпроти. Ними виявилася жінка з маленькою дитиною, які розмовляли між собою російською, однак за пакетом у неї в якості сумки легко визначалася українка. Як потім з’ясувалося – я не помилився. І ось, мало того, що дитина була відверто розпещена і їй всіляко потурали, так дамочка ще й виявилася злодійкою. Варто було нам проїхати кілька годин, не встигли ми навіть очі зімкнути, як вона почала ховати до себе в сумку пляшки з водою, які роздавали пасажирам: спершу, потім дитини. Потім вона взяла мою і вручила її дитині. В останню мить я не витримав і сховав від неї подалі пляшечку, що залишилася, оскільки попереду була вся ніч, а залишитися без води – це вельми незавидна ситуація.

Однак ніч залишилася позаду. Ми під’їжджали до Праги, буквально розпоровши поїздом стіну дощу, хоча ще недавно виходило ясне сонечко. Нас застав обіцяний за прогнозом дощ, хоча ми ще не усвідомлювали всієї серйозності цієї ситуації.

Раптово виявилося, що квитки в нас не до кінцевої станції, проте провідники сказали, щоб ми не турбувалися і ніхто нас за одну станцію не вижене. Це порадувало. Не додивився одне слово і мало не вийшли на протилежному боці міста.

Вивантажившись із поїзда, спробували зловити WiFi, щоб зорієнтуватися за погодою, часом і навігацією. Заодно зайшли в магазин Billa на першому поверсі вокзалу, де прикупили трохи їжі, зокрема й бананів, які одразу ж умяли. Купили місцеву сім-карту, зателефонували додому і повідомили, що успішно дісталися столиці.

Таким ми вперше побачили головний залізничний вокзал Праги

На вокзалі, скажу відверто, ми зіткнулися зі славнозвісною чеською жадібністю і хитрістю, про яку нас попереджав ще наш викладач чеської мови Вацлав.

Спершу, оцінивши масштаб зливи і згадавши, що в квартиру заселитися зможемо не раніше 14:00 (а на годиннику було 8 ранку), вирішили здати речі на вокзалі в автоматичну камеру схову. Коштує це 100 місцевих крон, і ніяк інакше. Інша валюта або картки тут не приймаються. Добре, що в Billa на вокзалі приймають євро за цілком пристойним курсом як оплату, і заплативши там 20 євро, я отримав гору місцевих дріб’язків (до речі, у чехів узагалі залізні монети в ужитку регулярно, від чого мої кишені були весь-час схожі на мішок).

Так от, закинувши монети в один із них згідно з інструкцією, я офігів. Він видав помилку! А заповітних монет, які приймають ці автомати було не так вже й багато. Поруч розташований апарат, який розмінює паперові купюри на дрібні гроші, проте він не працював.

Навпроти камер схову – віконце зі службовцем. Я до неї підходжу, намагаюся запитати про ситуацію, проте старенька з бридкою усмішкою зачиняє віконце просто перед носом. Так уже, чеська гостинність – подумав я.

Розмінявши гроші, я скористався наступним осередком і цього разу все пройшло успішно. Тоді ми попрямували в туалет, вибачте за подробиці. На вході стояла мила старенька бабуся – прибиральниця, яка з виглядом помічниці брала у вас монету в 50 крон за прохід, які потрібно було кинути в монето-приймач, ховала їх у кишеню, а вам непомітно відкривала своєю службовою карткою. Непоганий бізнес, я вам скажу… Таким чином, працюючи 10 днів на місяць і пропустивши по 50 осіб на день (щоб не сильно палитися), у кишеню можна покласти зарплату менеджера середньої ланки… І це не Росія чи Україна, це Європа, між іншим.

Дощ припинявся, а тому ми вийшли на вулицю і прямо на лавочці стали майструвати собі бутерброди з сиром. А чому б і ні? На вокзалі присісти ніде, все працює на те, щоб ви пішли в кафе, яке в цей час не працює, а в робочий запропонує вам який-небудь бридкий бургер. Повз гордо пройшов якийсь біженець із Сирії і несхвально подивився на нас, щось пробурчав. Воно й зрозуміло, подумав, що прибули конкуренти на його допомогу.

Це вже вечірнє фото біля будинку, але мені потрібно було розбавити текст фотографією саме в цьому місці 😎

Та вже, скажу я вам. У той момент я був злий, голодний і втомлений, а тому вже тихо ненавидів це місто і його мешканців. Та й погода не допомагала настрою – через 10 хвилин знову зарядила злива, та така, що за стіною дощу не було видно нічого.

Прочекавши ще хвилин 30, ми вирішили, що потрібно висуватися на стратегічну точку. Не дивлячись на дощ, тим паче що він міг пошкодити те, що нас там чекало.

А річ у тім, що в Празі вкрай невигідно купувати квитки на громадський транспорт разові. Найкраще скористатися проїзними. Причому найвигідніший – місячний, який після відпустки можна продати іншим туристам (він не саме).

Так от. Бажаючи заощадити, я написав на одному з форумів оголошення про купівлю проїзного на наші дати. І зв’язався з дівчиною, Тетяною з Москви, яка сказала, що в неї є 2 проїзних на 3 дні нашого перебування з 7, і вона готова їх віддати просто так. Однак дати наших відвідин трохи не збігалися, і тому ми домовилися про цілу шпигунську сагу, де вона ховала квитки, загорнуті в целофан, під лавкою в певному місці.

І ось ми пробираємося крізь зливу. Вітер буквально вириває у нас парасольку з рук. Дорогою зустрічаємо двох туристів з Москви, маму з донькою років 20, які показують нам, як краще пройти до потрібного мосту. І ось ми, промоклі до нитки, пробираємося до нього. Я шарю під лавочкою (перехожі підозріло обертаються – я явно був схожий на наркомана, який шукав закладку) і переможно скрикую – у мене в руках квитки!

Мені складно пояснити чому, але ця пригода подарувала нам знову чудовий настрій. Ми йдемо назад і просто регочемо. Так завжди буває, коли ти робиш добро і тобі відповідають тим самим.

У якийсь момент ми проходимо повз Макдональдс, і вітер ламає парасольку в моїй руці. Не залишається нічого іншого, як сховатися в маку. Замовляємо собі по чашці кави і зігріваємося. А заодно спостерігаємо перший Макдональдс із платним туалетом.

Трохи просушившись і зібравшись з думками, ми прокладаємо маршрут по картах і біжимо на вокзал, щоб забрати сумки. Можна їхати заселятися. Ми “козирні”, у нас є проїзний. А тому йдемо на зупинку і дізнаємося, що у зв’язку з ремонтом дороги маршрут потрібного автобуса і трамвая перенесли. А куди – не ясно!

У цей момент у мене здають нерви. Я абсолютно мокрий, як і всі мої речі. Навіть усе в сумці немов щойно випране. Я вручаю Марині парасольку, наспіх полагодивши її, забираю на себе всі сумки й валізи, і методично йду пішки крізь потоки води. Один раз звертаю не туди на роздоріжжі, проте швидко повертаюся завдяки навігатору на потрібну дорогу. І вже за 20 хвилин ми біля апартаментів, у самому центрі району Жижків.

Дорогою до апартаментів зустрічаємо ось такий гарний собор

Дзвонимо власниці, просимо приїхати хоч на 10 хвилин раніше, але вона без доплати в 15 євро не буде поспішати і на хвилину, тож переодягаємося просто в під’їзді в речі, які були більш-менш сухими (як я вже казав, усі сумки промокли разом із вмістом).

І ось нарешті господиня з’явилася. Ми заселяємося у квартиру. З жахом розуміємо, що немає обігрівача, а значить, і сушити речі доведеться довго і нудно, розвісивши по стільцях. Але, де наша не пропадала!

На вулиці припиняється дощ тільки о 18:00 і ми наважуємося вийти на розвідку. На той час встигли годинки півтори подрімати. Їхати в центр уже не хочеться, а тому ми просто прямуємо в парк поблизу.

Одяг довго не вибирали. Ми знаходимося в районі, який відомий гопниками, самі прибули з околиць заводського Запоріжжя. Чого нам? Просто одягаємо що є сухого. Це треба було бачити! Марина, до речі, не дозволила сфотографувати її “прикид” зі спортивних штанів під туфлі на підборах і тренувальну спортивну кофту, а я мав ось такий вигляд, як на фото нижче.

Відповідний образ, щоб прогулятися по Жижкову, не знаходите?

Ну і звісно, потрібно було скупитися. Останні дні ми харчувалися сухомятку, якщо не брати до уваги обіди в Пузатій Хаті, а тому потрібно було дістатися до Білли. Там ми купуємо все необхідне на вечір (вирішили обійтися сиром з йогуртом) і на ранковий сніданок (овочі, рис). Крім того, запасаємося солодощами, хлібом, сиром і помідорами, бананами, яблуками і персиками для перекусів під час денних прогулянок.

Загалом, повернулися ми додому практично без сил. Я навіть слабо пам’ятаю, як ми вечеряли. Просто помилися, почистили зубки і впали без задніх ніг. Завтра буде перший повноцінний день у Празі. Ах, так! Мало не забув. Завтра ще й мій день народження, 25 років!