Гора Маковиця (Яремче, Карпати, Україна)

Маковиця – одна з найпопулярніших вершин в українських Карпатах. Це зумовлено одразу кількома факторами: знаходженням прямо у відвідуваному курорті та легкістю сходження. Ми вирушили сюди вперше у складі трьох осіб, одна з яких була вагітна, і при цьому легко впоралися з цим походом.

Гора Маковиця – частина гірського масиву Горгани. Вхід розташований у селі Яремче, яке відвідують десятки тисяч людей щороку з метою туризму (а після того, як влада України перестала випускати людей з країни – так ще більше). Її висота становить 984,5 метра над рівнем моря.

Мій звіт про похід на Маковицю

На той момент я проживав у подруги в місті Івано-Франківськ, намагаючись оговтатися після смерті всіх близьких родичів. До нас приїхала спільна знайома і ми вирішили сходити кудись у похід. Вимоги були прості: легкість повинна дозволити без особливих зусиль підкорити вершину людям без фізичної підготовки і навіть дівчині при надії. Швидко вивчивши карту вершин Карпат і оцінивши всі за/проти, ми зупинили свій вибір на Маковіце. І близько 10 ранку 29 червня ми вирушили в бік Яремче.

Дорога хороша. Саме місто Івано-Франківськ звісно яма на ямі, ніби асфальт там не ремонтували з часів окупації німцями у 1942 році. Але, Варто виїхати за межі населеного пункту, де дорогою опікується не місцеве керівництво – як одразу рівний асфальт радує ваш автомобіль.

Дорогою заїхали в АТБ, щоб закупитися водою (а без неї ні в який похід ходити не можна!) і їжею. Хоч ми й збиралися провести в поході лише кілька годин, проте розуміли, що сил та енергії витратимо достатньо, а поповнити їх буде ніде.

І вже за півтори години прибули до одного з входів у заповідник. Він розташовувався поруч із парковкою по одній із доріг, якою ми поверталися з водоспаду Пробій. Це зручно, що є де залишити автомобіль, але й має свої недоліки. Про них я розповім наприкінці статті.

А поки що ми під’їхали до входу, почали збирати речі, перевзуватися у зручне взуття та оцінювати свої сили до підйому. Хоч трек вважається і “дитячим”, але для нас, які ніколи не ходили в гори, це було справжнім викликом.

На вході з нас попросили оплату. Її можна було перерахувати на банківську карту. Не так зручно, як могло бути з терміналом, але все-таки краще, ніж вимагати з кожного туриста готівку. Мінусом є те, що такий зручний спосіб переказу грошей з картки на картку доступний лише клієнтам українських банків, а значить іноземцю доведеться шукати альтернативні шляхи оплати.

Розглядаючи маршрут підйому на Маковицю, ми спочатку вибрали варіант підйому однією стежкою, а спуску – іншою, щоб охопити максимум нових локацій.

Дорога на Маковицю починається досить круто. Уже за кілька хвилин ви стикаєтеся з крутим підйомом, суцільно всипаним величезним камінням, порослим мохом, стежкою, що плутає серед коріння дерев. Не варто лякатися: такою “крутою” стежка буде лише перші 100-200 метрів, після чого стане вельми затишною. Цим, до речі, сходження відрізняється від Говерли: там на початку пологий схил, а потім на вас чекає складний підйом величезними і гострими валунами.

Найскладнішою нам здалася саме ця ділянка на початку, але за рахунок свіжих сил ми подолали її досить легко, на азарті. Тут же ми зрозуміли, що без додаткової підтримки нам не обійтися. Але хороших трекінгових палиць у нас тоді ще не було, тому ми вирішили скористатися звичайними дерев’яними палицями. Туристи підбирають їх і залишають по завершенню спуску біля входу, тому знайти їх не складно.

Траса дуже доглянута. Уздовж неї часто зустрічаються локації для відпочинку і кілька видових майданчиків. Чудовий варіант для відновлення сил у поєднанні з фотосесією для Інстаграму.

Стежка петляє крізь хвойний ліс. Зрідка проходить між каменів і скель, але найчастіше вас оточують високі вічнозелені дерева, від чого хочеться дихати на повні груди.

Час від часу ми виходили до видових локацій то з одного, то з іншого боку гори, що давало змогу озирнутися й отримати чергову порцію зорового задоволення.

Маршрут досить добре промаркований, крім однієї ділянки. Вона впирається в територію біля телевежі, яка оточена парканом. Не відразу стає зрозуміло, що обійти її потрібно вздовж урвища вузькою стежкою. Спочатку здається, що ви заблукали, і багато хто намагається звіритися з картою або в розгубленості зупиняється.

Утім, одразу за цією вишкою, через 50 метрів ми вийшли на полонину гори Маковиця. Тут уже менш спокійно і комфортно. Наступні рази, коли ми приїжджали сюди заради прогулянки – просто доходили до цієї точки і поверталися.

Вся справа в тому, що багато хто починає свій підйом тут. Тому туристів тут натовпи. Ба більше, є ті, хто вирішує заплатити вандалам на джипах, щоб під’їхати ближче і не йти своїм ходом до самого підніжжя вершини. Тому повз вас із цього моменту будуть постійно проїжджати, ревучи на всю гучність і випускаючи продукти відпрацювання солярки автомобілі, в чиїх екологічних стандартах я дозволю засумніватися.

Усе це, природно, знищує рекреаційну зону, заважає туристам і тваринам, руйнує дорогу. Але місцевим жителям на це глибоко плювати. Більшість із них заробляють тільки на туристах ось таким жахливим способом. Питання залишається лише в тому, чому цьому потурає влада.

Але повернемося до нашої поїздки. Того разу ми не зупинялися і пішли далі. По обидва боки відкривався розкішний краєвид, і якби не автомобілі, що пролітали повз, можна було б уявити, що ви в казці.

Непомітно ми підійшли до самої вершини і почали на неї сходження. Підйом не складний, діти на ньому бігають як козлики. Але ми не поспішали і постійно робили привали, щоб кожному було комфортно підніматися в цьому темпі.

І ось, ще через 10 хвилин ми дійшли до вершини. Ми зробили це і підкорили Маковицю!

Але час підтискав і голод давався взнаки. Майже вся їжа, крім кількох бананів, на той час була з’їдена і ми вирушили на спуск. Дорогою до нас приєдналася пара собак, які пройшли шлях назад до полонин. Ми ж звернули в ліс і пішли через інший маршрут, так званою “стежкою Довбуша”.

Тут ситуація аналогічна підйому. Ближче до кінця на нас чекало каміння та валуни, але вони були значно масивнішими, через що час від часу почуваєшся героєм фільму про Гоббітів або в казці. Вони були вкриті товстим шаром моху, що додавало небезпеки посковзнутися. Водночас, я згадав про свою ідею зробити міні-тераріум із мохом і вже точно знав, де його візьму.

Втомлені й задоволені ми дійшли до виходу. Тут на нас чекав сюрприз: дорога назад до парковки була… без узбіч. І йти потрібно було просто по трасі, та ще й по наплавленню руху (що є порушенням ПДР). Тому я залишив дівчат біля місцевої їдальні, або як вони тут називаються – “колиба”, а сам пішов до автомобіля. Відчуття огидні – ви йдете вздовж гори і в разі проїзду повз транспорт зійти з дороги ви не можете. А транспорт вас не бачить до останнього моменту, бо смуга огинає гору.

Якщо ви будете повторювати наш маршрут – настійно рекомендую зловити машину автостопом і проїхати ці злощасні 500 метрів, а не ризикувати життям.

Повернувшись на авто за своїми дівчатами, ми замовили в їдальні обід (голодні ми були готові їсти що завгодно) і випили смачного холодного квасу, що допомогло відновити сили. Ноги з незвички аж тремтіли в колінах від втоми, але ми були задоволені. Ми зробили це і підкорили свою першу в житті вершину!

Але нам пора було рухатися назад, до Івано-Франківська, бо наступного дня у мене був День Народження, який ми відзначили поїздкою на “Карпатському трамваї”, пікніком у горах, а потім вирушили на море в Хорватію!

Туристична інформація про гору Маковиця

Загалом, похід на гору Маковиця я рекомендую настійно як один із найпростіших одноденних походів у Прикарпатті. Ви не пошкодуєте, вирушивши в дорогу як влітку, так і восени.

У дуже розслабленому темпі, зупиняючись на відпочинок і фотографуючи кожне дерево, вельми різношерстою компанією ми пройшли цей маршрут за 6:30 годин, з яких рух зайняв всього 4 години. Загалом пройшли 11 кілометрів і набрали висоту в 583 метри.

Йти по ньому легко, впорається навіть дитина.

Старт можливий із різних локацій. Ми використовували на своєму маршруті вхід за координатами 48°26’21.2 “N 24°32’33.2 “E і вихід у координаті 48°26’06.0 “N 24°33’09.5 “E. Цей же маршрут можна йти у зворотному напрямку. Його частиною є маршрут Стежка Довбуша, про неї можна прочитати детальніше в окремій статті.

Інші маршрути можуть мати на увазі точки входу розташовані за координатами 48°25’52.9 “N 24°34’52.3 “E і 48°25’46.6 “N 24°35’52.2 “E (село Ямни) та інші.

Як дістатися до Маковіци

До Яремче можна дістатися як громадським транспортом, так і автомобілем.

Потягом

Станом на 2024 рік через залізничну станцію Яремче курсують міжміські та регіональні поїзди. На зимовий період та період літніх відпусток їхня кількість зазвичай різко зростає. Раджу ознайомитися з варіантами квитків і купувати їх онлайн виключно на офіційному сайті Укрзалізниці так, як це описано тут.

Автобусом

Не менш просто дістатися і на автобусі. Сюди вони ходять як регіональні з Івано-Франківська, так і з усієї України, оскільки курорт дуже популярний.

Автівкою

До Яремче веде хороша дорога, але вона двосмугова. Тому на вихідних і перед святами тут утворюються затори на десятки кілометрів. Будьте готові до цього. В інші ж дні дістатися немає проблем, хоча їхати доводиться повільно – це все-таки гори, а місцевість запекло нехтує узбіччями і часто люди ходять дорогою в населених пунктах.

Залишити авто можна на безкоштовній стоянці біля входу за координатами 48.43926490595096, 24.542544871164406. На жаль, ви маєте бути готовими, що коли на вихідних до водоспаду привозять туристів і не вистачає місць на парковці, автобуси можуть приїжджати сюди відстоюватися. Часом вони стають поперек паркування і заважають, доки їх не попросите забратися або виявити бажання нормально розвернутися, щоб не заважати іншим.

Висновок

Місце – просто чудове. Обов’язково викройте день на похід на гору Маковиця. Можна об’єднати з візитом на водоспад Пробій, який розташований через дорогу від входу.

Не рекомендується до відвідування у вихідні дні або національні свята. Ви більше простоїте в заторі та на маршруті будете йти серед натовпів інших туристів.