Розкажи про Тирану.

Тирана – це не Париж. Не кожен навіть одразу відповість, що це за держава, не кажучи про те, щоб швидко показати її на карті, це місто. Проте саме Тирана є столицею загадкової Албанії, через яку я проїхав під час своєї подорожі Балканами влітку 2015 року.

Варто одразу сказати, що Тирана не має якихось над-цікавих пам’яток і назвати її обов’язковою для відвідування складно. Це звичайне місто, яких мільйони по всій Землі. Сюди можна їхати лише заради історії. У всьому іншому – слід віддати перевагу таким чудовим містам Албанії, як Шкодар.

Якраз зі Шкодара я і прибув до столиці. Починався дощ, а тому спіймавши таксі, за 5 євро дістався до готелю. За вікном почалася сильна злива з градом, тому я пішов спати. Але незабаром погода нормалізувалася і почалися мої три дні в самому серці Албанії.

Площа міста – всього 30км². Тут проживає трохи більше 360 тисяч жителів. Як і вся країна, тут починають звикати жити незалежно, але сліди соціалізму – всюди. В архітектурі, у транспорті, у правилах. Лише жителі, дедалі більш європеїзовані, дають зрозуміти, що ми – в Європі.

Звісно ж, якщо ми говоримо про Албанію, але перше, що спадає людям на думку – бункери. Ну, а якщо бути точним – ДОТи (довготривалі вогневі точки), які тут буквально на кожному кроці були споруджені завдяки політиці мілітаризації та ізоляції Енвера Ходжі.

Не можна сказати, щоб це було єдине місце зі збереженими військовими спорудами в центрі населеного міста. У тому-ж Пшемислі їх предостатньо. Однак така їхня концентрація (зумовлена колишнім законом, який зобов’язував кожну сім’ю побудувати по укріпленню) точно не снилася жодній іншій країні. Вони повсюди. Хоча з 2010 року влада взяла курс на ліквідацію цих пам’яток тоталітарної епохи.

Поруч встановлено як пам’ятник одну із секцій Берлінської Стіни.

Після падіння стіни 1989 року її руйнували, замальовували графіті. А коли в 1990 землі НДР увійшли до складу ФРН, стіну розібрали остаточно, залишивши лише невеликий шматок як меморіальний комплекс. Частину стіни розібрали і вивезли як пам’ятник в інші міста і країни. Крім Тирани їх можна виявити в Парижі, Ейн Ход (Ізраїлі), Сеулі, Кейптауні, Канберрі (Австралія), Лондоні, Шенгені (Люксембург), Страсбурзі, Брюсселі, Мадриді, Лос-Анджелесі тощо.

По дорозі зустрічаються велодоріжки, світлофори для велосипедистів та інші принади велоінфраструктури. Навіть у столиці народ за 20 років не зміг остаточно відвикнути від велосипедів, який протягом стількох років був для них єдиним доступним транспортом.

По суті, ми перебуваємо в урядовому кварталі. Парламент і президентський палац – неподалік. Це – діловий центр столиці. І неподалік – відома багатьом за фотографіями “піраміда”.

Після смерті Ходжі. через кілька років, за проектом його дочки було побудовано цю будівлю. Вона довгий час була найдорожчою в Албанії, і всередині створювали музей покійного диктатора. Там же планувалося перепоховати останки Енвера. Однак крах системи 1992 року і зміна політичних орієнтирів не дали цим планам збутися. Експозицію музею було демонтовано, а всередині з’явився нічний клуб. Потім будівля і зовсім стала занедбаною. Її долю дуже давно вирішувала влада. Під час мого візиту я застав реставрацію будівлі працівниками. навіть місцевий телеканал приїхав це знімати. Однак, що чекає на будівлю далі – не зрозуміло.

А ось поруч – досить цікава і незрозуміла багатьом інсталяція.

Пам’ятник є нагадуванням жителям про складні дні економічної кризи, того хаосу, що запанував тут після краху комуністичного режиму. Хвиля криміналу захлеснула країну, бідні люди стали ще біднішими. Банки закривалися, їжі не вистачало. Саме про ті дні має нагадувати цей “дзвін миру”, відлитий із набоїв і гільз.

Через місто протікає річка Лана. У спекотні дні вона сильно пересихає, що можна помітити на фотографії.

Як і всі річки на Балканах, вона загнана в канал. Через нього перекинулися мости, як пішохідні, так і автомобільні.

Гуляючи цими місцями, виникає відчуття, що ти й не виїжджав нікуди, а перебуваєш у черговому пострадянському місті Росії чи України. Тому око намагається вибрати щось незвичайне. Виділити нюанси.

Як я вже згадував у попередніх статтях про Албанію, Енвер Ходжа вибив релігійну “дурь” із голів населення. Радикальних мусульман тут, всупереч поширеній думці, вдень із вогнем не знайдеш. А взагалі, християн і мусульман тут нині майже порівну.

Залишилося багато різних монументів і мозаїк, які прославляють трудящих і солдатів. Соціалістичне минуле тут відчувається дуже сильно. Сильніше, ніж в інших містах. Воно й зрозуміло – столиця!

На центральній площі встановлено пам’ятник національному герою – Скандербергу.

Взагалі, “дядько на коні” присутній, напевно, у всіх столицях світу. Албанія не стала винятком. Тут стоїть пам’ятник Георгію Кастріоті (він же – Скандерберг), правителю князівства Кастріоті, вождю антиосманського албанського повстання, національному герою Албанії.

Тут же, у музеї, неподалік можна побачити виставленими його шолом і меч.

Гуляючи далі, можна без проблем виявити одну з особливостей Албанії. Дроти, немов павутина, сплелися над головою. Схоже на Грузію.

А загалом – звичайне місто. Воно живе своїм життям. Вулиці, кафе, бари, їдальні, забігайлівки. Невеликі магазинчики та бізнес-центр. Трохи зелені на вулицях. І люди.

Люди, як і скрізь в Албанії, тут своєрідні. Трохи хитруваті, не найгостинніші. Проте вони завжди готові допомогти, якщо звісно ви зможете їм пояснити, чого хочете. Англійської тут не знає практично ніхто. У ходу – лише албанська та італійська.

Вони можуть довго нічого не робити. Повільні й неквапливі. Вони живуть своїм життям. Життям дуже розміреним. Не порівняти навіть із провінційним Шкодером, де ввечері місто вирує і закипає.

Вони будують все нові й нові будівлі. Нові вулиці заливаються асфальтом. Дедалі швидше ця, нехай і бідна країна, але проривається в 21 століття. Скоро сюди приїдуть натовпи туристів, ось побачите. За якихось 5 – 10 років країна стане курортом, зокрема для росіян.

Тирана – місто, яке не западає в душу. Воно просто є. Проїжджаючи повз – варто приділити за можливості йому день чи два. Спеціально, на мій погляд, їхати не варто. Найцікавішою визначною пам’яткою можна було назвати бомбосховище Ходжі, проте доступ до нього знов було закрито.