Велика щоденна Українсько – польська битва

Щодня на кордоні між Україною та Польщею розгорається неабияка битва. Зі штурмом. Одного разу мені довелося особисто взяти в ній участь.

На заході Україна межує одразу з Польщею, Угорщиною, Румунією, Словаччиною та Молдовою. Причому найпротяжніший кордон – з Польщею, яка стала не тільки частиною ЄС, а й Шенгенської угоди.

Тут кілька КПП. Однак однією з найгірших слав користується Шегині – Медики. І кожен, хто хоч раз проходив його, вважатиме за краще знайти спосіб обійти десятою дорогою цей “треш”.

У гонитві за новими враженнями і спробою заощадити на дорозі зі Львова до Кракова я вирішив випробувати на собі всю красу цього “дійства”. І так, повною мірою відчув, хоча за словами місцевих – це були ще квіточки. Тут таке щодня.

Почнемо з того, що я під’їхав у прикордонне містечко Шегині. Він розташовується на українському боці. До кордону від автостанції метрів 200, не більше. Паралельно – величезна черга з автомобілів і фур. Уздовж цієї черги йду за вказівниками. Поворот на пішохідний перехід – просто біля початку черги з машин. Тобто ті, хто вже відстояв кілометри і ось – ось поїде на КПП. Тут же починається перша спроба заробити на вас. Вони пропонують за певну суму проїхати кордон із ними, бо черга з людей – вона величезна, а водій – ось уже, майже пройшов. Помах руки прикордонника – і вам залишається лише показати свій паспорт.

Ігнорую їх і з “покер-фейсом” рухаюся пішохідним коридором. Спершу – Українська митниця. Їм особливо від вас нічого не треба, черга – не більше 5 осіб. Показую паспорт, мене перевіряють по базі і віддають документ. Можна йти далі.

Ще метрів 300 – це нейтральна територія. Іду собі поміж парканів із відеокамерами і навіть не підозрюю, що на мене чекає. Думав – зараз швидко пройду перевірку і можна раніше приїхати в Пшемисль, погуляти. Ага… А як же!

Здалеку розумію – щось тут не так. Черга з кількох сотень людей до ґрат і приблизно 50 за ґратами на боці Польщі, біля входу на їхній КПП.

Намагаюся пройти коридором для громадян ЄС та офіційних делегацій, тому що в мене ось-ось відходить електричка, на яку куплено квитки, а по-друге, я їду справді з офіційною метою і маю відповідні документи. Однак польський прикордонник повністю мене ігнорує.

Причому вперше зіткнувся з утиском за мовним принципом! Я російськомовний, прожив в Україні все життя. Стільки часу провів на західній, півроку там жив. Але з реальним утиском за мовним принципом я зіткнувся, опинившись на польському кордоні! На моє прохання поляку “Онлі інгліш ор рашіан пліз” він щось почав бурмотіти польською. Я повторив. Потім повторив українською. Мови схожі, і він зрозумів, про що я. На що видав: “Живеш в Україні і не знаєш рідної мови”. Я реально офігів! Вже хтось буде мені дорікати в розмові російською, але не польський прикордонник!

Повертаюся в чергу. По кілька десятків людей час від часу запускають повз огорожу в КПП. Це здалеку нагадує стадо. І вибачте, але в чомусь я розумію поляків. Пускати цю масу до себе… Я б половину відсіяв мінімум.

Річ у тім, що черга – це було глибоко образне висловлювання. Насправді це була величезна тиснява. І кілька чесних “заробітчан” і туристів, які зрідка проходять кордон, тут просто зайві. Ми намагаємося втримати хоч якусь подобу порядку, хоча займатися цим мають офіцери прикордонної служби.

А хто інші? Хто ці люди, які створюють чергу? Величезна кількість – це так звані “мурахи”, як мені розповів хлопець зі Львова, що стоїть поруч у черзі. Він просто їхав у гості й теж був здивований бардаком.

“Мурахи” в більшості випадків мають “Карту малого прикордонного руху” або “Карту поляка”. Інакше в них не вистачило б місця в паспорті для штампів. І заробляють вони тим, що ходять туди – назад. Туди, до Польщі, вони несуть цигарки та горілку (все це обкладається великим податком у країнах ЄС), а назад – продукти, пральні порошки та засоби гігієни. Усе, що дешевше там (та ще й якщо скупитися на 200 злотих – можна й TaxFree отримати, заощадивши до 23 відсотків вартості). Так і живуть.

Ні, я розумію, що кожен заробляє як може. Але робити це потрібно з повагою до інших.

Наприклад, ситуація. Чоловік із жінкою лізуть без черги. Хлопець просить повернутися на місце, на що отримує потік гучної лайки. Обстановка загострюється і щось смикнуло мене сказати: “Хлопці, спокійно, не влаштовуйте бардак”. Молодий громила одразу вибачається і мовчить, а ось дядько, що пролазить без черги, із зіпсованими зубами і виглядом глибокого села починає “кидати понти”. Він розповідає, що зараз нас обох тут залишить, що один його дзвінок і нас не пустять до Польщі. Потім він покаже нам посвідчення і всі ми тут залишимося. Дується, стискає – розтискає кулачки. Загалом – влаштовує бардак у черзі ще той.

По суті, його вже ніхто не слухає. Ну кричить собі – нехай кричить. Але потрібно зробити гарну міну за поганої гри, тим паче при жінці. Тоді він їй пояснює: “Я ось стою в черзі з поваги, а взагалі можу підійти, показати посвідчення – і мене відразу пропустять”. “Ну пройдіть, будь ласка, покажіть, ми не проти” не витримують люди. Починається другий потік лайки. Він кричить про сина в АТО і чому ми їдемо в Польщу? Біжимо туди? Розумію, що питати, чого він туди лізе безглуздо, і вставляю навушники від плеєра у вуха. Образа на прикордонників трохи спадає – я б теж не хотів пускати цей натовп до себе в країну.

Хоча, іноді доходило до абсурду. Прикордонник відмовився пропустити без черги вагітну жінку і тій довелося стояти близько 3 годин на жахливій спеці.

Зрештою мене пропускають ближче до КПП, де “мурахи” одразу ж просять “скинути” мені кілька пачок цигарок, оскільки деякі контрабандою везуть більше, ніж належить правилами. Природно – відмовляю.

Першим зустрічає митниця. Уперше взагалі бачу митницю до паспортного контролю. Звертаються до мене польською. Повторюю дівчині – “Онлі інгліш, рашн, юкреніан”. Тобто вибір навіть дав більший. Ну не знаю я польської! Вона дивиться на мене величезними очима: “Цо пан кажэ?”. Хтось у черзі їй перекладає. Вона говорить тільки польською. І тут я розумію!!! Вони не говорять англійською. Ні той прикордонник біля входу, ні митниця.

Переглядає мої особисті речі в сумці і зрозумівши, що я не “барига”, втрачає до мене інтерес. Проходжу до віконця паспортного контролю. Тут усе краще – офіцер розмовляє українською та польською. Та й узагалі, тут уже проблем немає. Перевірив наявність Шенгенської візи. Запитали лише скільки з собою грошей і навіщо їду. Пояснив про відрядження, сказав, що є готівка і золоті карти, після чого до мене в паспорт шльопнули штамп в’їзду. Фух! Я на місці.

Виходжу в Медики. Це село на польській стороні. І вже тут безліч тих, хто стояв зі мною в черзі, пропонують купити горілку і цигарки. Ось на чому будується їхній “бізнес” :(

Повертаючись, побачив чергу таку саму безформну, хоча й меншу. І мені не зрозуміло, чому українці не можуть стати в цивілізовану чергу, а поляки, знаючи цю особливість, – не поставити автомат із номерками, наприклад?

До речі, такий бардак на кордоні я бачив уперше. Зокрема наземний український кордон я перетинав на Білорусь (у 2 різних пунктах) і на Молдову (Придністров’я), ніде такого не було! Чому саме тут себе так поводять?

Це риторичне питання. І добре, що погода була гарна, а не мороз чи гроза. Хоча спека теж не найкращий варіант, мені хоч пощастило – був запас води.

Рекомендую пити заспокійливе перед тим, як вирішите йти до Польщі через цей прикордонний пункт!