Ах, Одеса, дворики твої прекрасні!

Уперше я потрапив до Одеси 2012 року. Тоді я їхав із Трускавця, де провів місяць розслабленого і неспішного відпочинку, до Молдови, через Придністров’я. Метою було – “обкатати” свій нещодавно отриманий закордонний паспорт громадянина України.

Це був мій перші виїзд закордон, з купою хвилювання і курйозному, коли мені довелося застрахувати самого себе під виглядом автомобіля. Однак це зовсім інша історія. А розповім у цій статті я про те, як провів два дні у вельми колоритному українському місті Одесі.

Мій поїзд Львів – Одеса приїхав на вокзал під проливним дощем. Вивантаживши свої речі і насилу добігши до зупинки, я спробував виїхати в потрібному мені напрямку. Тоді я був ще молодим і зеленим “туриком”, а тому про необхідність мати з собою PowerBank (їх тоді начебто й не існувало) і пропрацьований маршрут на карті до готелю я ще не знав. А тому опинився з розрядженим мобільним у незнайомому місті.

На папірці була написана адреса готелю совдепівського типу, який я забронював раніше. Підійшов до дівчини на зупинці і зробив непрощенну дурість – запитав у неї дорогу. Потім це перетвориться на цілу філософію – чому не можна питати в місцевих дорогу, але тоді я був далекий від цього.

Дівчина років 28 поплескала красивими віями і вказала на одну з маршруток, в яку я на радощах моторно і заскочив. Проїхавши близько 5 зупинок, я раптом усвідомив, що не знаю, де мені виходити! Вискакую знову під дощ і забігаю до найближчої крамниці, де купую батончик підкріпитися і питаю в продавчині куди мені далі. Не довго думаючи вона повідомляє мені, що їхати потрібно в інший бік.

Злий на дівчину з зупинки, а заодно всіх одеситів, я сідаю в автобус у зворотний бік. І ось тут мені спадає на думку геніальний трюк! Українці дуже рідко нормально ставляться один до одного, особливо до туристів. Чого не можна сказати про іноземців. Тут, у нас, цілий культ іноземця (що досить дивно, тим більше для Одеси, портового міста). Сьогодні, у 2017 році, це усвідомлюється ще більш виразно. Якщо ви якийсь іноземний блогер, бажано американець – ви можете поїхати в подорож Україною. Вас дивитимуться всі, дякуватимуть тисячі, а вашим просуванням безоплатно займатимуться найбільші ЗМІ і ТБ країни.

Саме зметикувавши все це тоді, я піднімаю розряджений телефон, підношу до вуха і починаю говорити сам із собою, надавши легкого акценту голосу, нарікаючи нібито співрозмовникові на те, що стільки років не був в Україні, навчаюся в Німеччині й ось приїхав на батьківщину, тільки з літака, а тут такий холодний прийом… Рівно за хвилину 5 або 6 осіб допомагали мені знайти дорогу до готелю, буквально за руку довівши до нього. За що їм, звісно, величезне спасибі.

Поки я заселявся в готель і переодягався в сухий одяг (що не особливо допомогло, наступного дня я сильно застудився), на вулиці встигло виглянути сонечко, а біля входу вже чекали знайомі, які збиралися мені показати місто. З ними-то ми і вирушили дивитися Одесу!

Найімовірніше, застуда вже починала даватися взнаки, тому що цього разу місто мені здалося неймовірно негарним і заповненим негативом. І ось зараз, через багато років, розбираючи знімки, я розумію, що це було абсолютно суб’єктивне сприйняття. Ось не пам’ятаю я такої чудової погоди, мені пам’ятаю цієї краси! Добре, що 2015 року я повернувся сюди з чудовою компанією і повністю реабілітував місто у своїх очах (хоча, найімовірніше, ми в очах міста трохи впали, коли ходили набережною пів ночі і співали пісні).

Зізнаюся, центр Одеси мене того разу особливо і не цікавив. Я потягнув своїх супутниць у підворіття, в яких і вони ніколи не бували. Мені захотілося відчути цей одеський колорит, поглянути на одеські дворики. Які, до речі, особливо не відрізнялися від львівських. Але атмосфера тут зовсім інша!

Гуляли ми до ночі, фотографував я і нічну Одесу, але оскільки користувався я тоді слабкою мильницею для подорожей, фото вийшли настільки поганими, що їх навіть у домашній альбом не покласти. А тому я їх не прикладаю.

А ніч видалася спокійна і тепла. Наступний ранок радував сонячною погодою і я вирушив за новими пригодами в Тираспіль, столицю невизнаного Придністров’я.